Будь-яка революція, пройшовши етап вуличного анархізму, неминуче перетворюється на диктатуру, і в цьому полягає рокова діалектика свободи, що завжди не тотожна собі, містить у самій собі причину своєї загибелі. Так вважали античні філософи. За такою схемою відбувається і в Україні, але ні ми не хочемо цього визнавати, ні зовнішній світ чомусь не помічає. Чому все так, розбиралася поет, культуролог, дисидент Євгенія Більченко.

Мисткиня, яка не боїться йти проти течії, за що проти неї здійснили акт цензури, закривши блог на сайті «ЛІГА.net» — один із найпопулярніших блогів в уа-неті. Євгенія підготувала допис у колонку про те, чому Захід закриває очі на потворності, що відбуваються в постмайданній Україні.

Ж.Лакан в одному із своїх семінарів писав: «... з фрази старика Карамазова «Якщо Бога немає, то усе дозволено» слідує в контексті нашого досвіду, що відповіддю на «Бог помер» слугує, навпаки, «не дозволено нічого». Це означає, що будь-яка колонія, вийшовши з-під влади метрополії, яка пред’являла щодо неї певні нормативні вимоги, символізуючи для неї образ господаря, опиняється наодинці зі своєю свободою. Господаря більше немає. Він помер. Невміння користуватися свободою призводить до затвердження колишнім рабом ще більш жорстких норм і вимог, оскільки звільнений раб — розгублений, переляканий і одночасно агресивний як будь-який фрустрований суб’єкт: він прагне реваншу, бажає мати своїх рабів і імітує поведінку колишнього пана, стверджуючись за рахунок запозичених у нього методів примусу. В одному артхаусному кіно мати і син, що багато років потерпали від батька-алкоголіка, який дозволяв їм виходити з кімнат у суворо визначений час, після його смерті взагалі їх не покидали. Парадокс, але самоцензура і самоконтроль для будь-якої ситуації тоталітаризму — завжди дієвіші за вертикальну номенклатуру. Україна стала героєм політичного артхаусу про смерть великого російського «Батька».

«РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ» ДІЙШЛА ДО ПОВНОГО САМОЗАПЕРЕЧЕННЯ

Пройшло вже 4 роки з моменту уявної «перемоги» Майдану, і на сьогоднішній день уже багатьом стає зрозуміло, що «революція гідності» дійшла до повного самозаперечення. Заклики до громадянського суспільства обернулися «гібридною»/громадянською війною, припиняти яку влада, побоюючись повернення у тили агресивної маси травмованих і втомлених бійців, не збирається. Боротьба за європейські цінності плюральності і толерантності завершилася торжеством етнічного ізоляціонізму і радикал-націоналізму. Намагання подолати корупцію закінчилося олігархічною диктатурою з відвертою загрозою ультраправого реваншу, який стає дедалі реальнішим, враховуючи, що вуличних жандармів в особі неонацистських структур владі через спеціальні служби контролювати стає дедалі складніше. Якщо погодитися, що однією з основ справжніх європейських цінностей є свобода слова і думки, то на сьогоднішні в Україні не існує цієї свободи, бо кількість опозиційних журналістів, які постійно перебувають під тиском, можна перерахувати на одиниці.

Переслідування Ігоря Гужви, ув’язнення Руслана Коцаби (з повторними судами), вбивства Павла Шеремета та Олеся Бузини, численні випадки побиття і цькування тощо. Опозиційні ЗМІ, які несуть бодай хоч якусь відмінність від «партійної лінії» пропаганди, просто зникають з інформаційного поля країни.

Для мене передбачувано, що цих репресій уперто «не помічає» наша рідна українська «гуманістична» націонал-ліберальна інтелігенція. Вона мислить за звичним лекалом, сповідуючи міф про маргінальну «нешкідливість»/«нечисельність» неонацизму як буцімто побічного вуличного явища. Причиною такої байдужості є прихована агресія. Чотирирічна пропаганда крові і помсти, розділивши соціум на «правильних» і «неправильних» громадян, перетворила репресивну машину на своєрідний «гарант порядку в умовах війни», під час яких немає різниці, де знаходиться «ворог» — в тилу або в окопі, — і немає значення, якими методами боротися з ним. Як сказала мені одна ліберальна читачка з числа тих, хто радіє падінням «ворожих літаків»: «Олесь Бузина був поганим непрофесійним журналістом». З цієї моралі випливає, що «поганих» — можна. Якщо націоналізм, щедро политий такого роду хуторянською сентиментальністю, стає маркером «справжнього патріотизму», то нацизм сприймається як щось «неприємне, але вимушене у боротьбі з ворогом», як неминуча «втрата» на шляху до «порядку» за умов боязливого відкидання сумнівів у правильності самого порядку і самої незаперечної даності міфу оборонної війни. Самоцензура і конформізм стають законами мислення для гуманітаріїв у нашій країні, які бояться втратити ідентичність і здатися «зрадниками» в очах населення.

Інша справа: чому репресії у постмайданній Україні не хоче помічати світ ліберального Заходу, адже саме до нього намагався рухатися Євромайдан? Звісно, певні зрушення є. Так, Freedom House визнає Україну країною з «невільними ЗМІ», яка за індексом «Свободи преси» посідає у світі 129 місце, член правозахисної організації «Журналісти без кордонів» Джема Перцген пише про кризову ситуацію в українському медіапросторі (2016), Amnesty International визнає Руслана Коцабу «в’язнем сумління», ОБСЄ розслідує обставини побиття радикалами соціаліста Дениса Жарких, ліві європейські сили виражають підтримку українським інакомислячим і т.д. З іншого боку, прямих критичних виступів проти української влади офіційна демократична Європа і Америка не надають.

САМОЦЕНЗУРА І КОНФОРМІЗМ СТАЮТЬ ЗАКОНАМИ МИСЛЕННЯ ДЛЯ ГУМАНІТАРІЇВ У НАШІЙ КРАЇНІ, ЯКІ БОЯТЬСЯ ВТРАТИТИ ІДЕНТИЧНІСТЬ І ЗДАТИСЯ «ЗРАДНИКАМИ» В ОЧАХ НАСЕЛЕННЯ

На мою думку, відповідь слід шукати у самій логіці ліберал-демократії, яка розвивається шляхом подвійних стандартів і самозаперечень. Ліберальний світ оголошує принципи, що несумісні одне з одним: солідарність (єдність) і плюральність (відмінність), глобалізм і полікультурність; боротьба з корупцією та її мимовільне виправдання через недоторканість приватного простору; мир як перманентна «війна за мир», насадження свободи і ненасилля невільним і насильницьким шляхом, боротьба з терором методами терору (т.зв. «воєнний пацифізм»); боязнь конфлікту і одночасна підтримка його сильної сторони; ганебна деідеологізація та захист ідеології капіталізму; декларація права на свободу слова і неможливість його реалізації у випадку з переслідуванням журналістів, що критикують глибинні сутнісні основи системи; вибори як умовно-видовищна процедура, апріорна згода з фундаментальними засадами ліберал-демократії тощо. Прибічник толерантності і носій мультикультуралізму (типовий системний «ліберал») часто поводить себе як байдужий суб’єкт: він залишає людину або цілу країну наодинці зі своєю травмою і зі своїми злочинами, чим спонукає її до диктату. 

Але справа тут виявляється набагато складнішою за лояльну індиферентність ліберальних європейських чеснот. Європа не є самостійним суб’єктом у діалозі з Україною, поки діє волюнтаристська американська геополітика. Ситуація в Україні після Майдану цілком потрапляє під механізми т.зв. «доктрини шоку» (термін Наомі Кляйн) — системи поводження представників монополізму США з країнами, що не пройшли тесту на державність, до яких належать і колишні колоніальні одиниці радянської імперії. Етнічні реванши у цих країнах провокуються (через безкінечні «кольорові революції») і використовуються заради послаблення Росії як одного із головних суперників на світовій арені. «Доктрина шоку» діє через економічну асиметричну взаємозалежність (кредитування) і застосування щодо країн, які «розвиваються» (або деградують?) підвищених вимог «європеїзації», які перетворюють колишні індустріальні республіки на відсталі аграрні буфери між Заходом і «небезпечним» світом Сходу — Росією, Китаєм, ісламським світом. Націоналістичний бум у локальностях — один із вагомих механізмів американської шокової політики.

РЕАЛЬНІСТЬ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ — ДОСТАТНЬО ПОТВОРНА РІЧ. ТОМУ ПОСТАЄ НЕОБХІДНІСТЬ У СТВОРЕННІ СТРАТЕГІЙ ВІДВОЛІКАННЯ ЛЮДЕЙ ВІД ЦІЄЇ РЕАЛЬНОСТІ

Коли діє механізм шокової політичної «терапії», ліберал-демократії байдуже, що її боротьба з російським консерватизмом завершується, по суті, тріумфом та виправданням локального неонацизму в новітніх анклавах: західний політик-ліберал ладний скоріше виступати у ролі прихованого або явного екстреміста, провокуючи чи виправдовуючи і громадянську війну, репресії, воєнні злочини, жертви серед мирного населення, реабілітацію Гітлера, ісламський фундаменталізм тощо, якщо усі ці негативні явища спрямовані проти патріархального привиду Російської імперії. У результаті утворюється концентрична система кіл примусу: США атакує Росію, Росія — Україну, Україна — Донбас, Донбас — власне проукраїнське населення. 

Будь-які спроби виходу з цієї «матрьошки» насилля в очах світового співтовариства сприймаються як ірраціональний (позбавлений глузду) протест, який, в умовах, якщо його неможливо заборонити, слід просто применшити в значущості, видавши за банальний медіа-скандал. Формується такий ідеологічний фантазм, як «вже-вписаність», коли травма сприймається як «вимушений збиток» щодо основ суспільного порядку, який сам по собі не піддається жодному сумніву (щось на зразок міркувань сталіністів про «перегини на місцях»). Відомий знаменитий випадок із обнародуванням в ЗМІ багдадського обстрілу США журналістом Джуліаном Ассанжем, який завершується... вираженням співчуття родинам загиблих мирних мешканців із боку американської сторони і кепкуванням над самим журналістом як над вкрай скандальним і наївним у своїй жадобі сенсацій на «пустому місці», оскільки ці факти начебто не становлять «таємниці».

СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ МАЙДАНУ ЦІЛКОМ ПОТРАПЛЯЄ ПІД МЕХАНІЗМИ Т.ЗВ. «ДОКТРИНИ ШОКУ»

Хотілося б зупинитися на даних маніпуляціях докладніше. Реальність глобального світу — достатньо потворна річ. Тому постає необхідність у створенні стратегій відволікання людей від цієї реальності. Надзвичайно важливою стратегією постає так зване «інтерпретуюче втручання». Останнє перетворює революцію на трагі-фарс, породжуючи численні сакральні жертви на зразок Небесної Сотні. На початку революційного дійства, особливо у середовищі романтиків барикад і демократів, ми маємо т.зв. «ірраціональний протест» — вислів незгоди, що не маркується жодним номінатором, не позначається жодним позитивним лозунгом і, таким чином, не обмежується жодною політичною силою, що може дискредитувати цей протест. Ірраціональний протест інтерпретується як зайняття такої парадоксальної позиції, що не надає можливості для ідеологізації та інтерпретування вимог, тобто він підноситься над протиборством політичних сил. Ключовим образом для ірраціонального протесту стає вакуум — пробіл у суцільному потоці влади, політичної реклами, маркетингу і навіювання медіа, вакуум не піддається означенню. Щось на зразок: «Ми проти Януковича» — за умов нездатності протестуючих відповісти на банальне прагматичне запитання: «За що ви?», — романтичною відповіддю

КОНЦЕНТРИЧНА СИСТЕМА КІЛ ПРИМУСУ: США АТАКУЄ РОСІЮ, РОСІЯ — УКРАЇНУ, УКРАЇНА — ДОНБАС, ДОНБАС — ВЛАСНЕ ПРОУКРАЇНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ

на яке служить не менш банальне: «За все хороше». Така позиція видається наївною, але з т.з. «цнотливості» протесту єдино правильною, оскільки робить підкоп і розхитує саму дійсність як таку, не вдаючись до окремих її виявів. Можна сказати, що це естетичний, богемний протест, який нічого не вирішує. 

Отже, іноді чиста деструктивна «свобода від» виявляється чеснішою за конструктивну «свободу для». Таким ірраціональним протестом була, зокрема, антиглобалістська акція Occupy Wall Street у Нью-Йорку в 2011р., спрямована проти порядку олігархічної капіталістичної дійсності як такої. Відсутність у цій акції центру, програми і керівної сили, зрештою, розсіяли демонстрацію, яка не здійснила вагомого політичного впливу (знов-таки, через свою дифузність і неорганізованість), але становить прекрасний приклад того, що ліберальні чи ліволіберальні студентські рухи на Майдані були б розігнані, якби не праві, націоналісти, що вчасно встигли зіграти роль начебто «захисної» сили, якої вимагав політичний театр. Тому ранній «студентський» Майдан недовго утримався у цій позиції: одразу знайшлися люди, які перехопили ініціативу (як і у випадку з донбаським «Антимайданом»).

Ідеологізація ірраціонального протесту, який отримує чітку політичну програму, призводить до втрати його революційного потенціалу: увага зміщується із загальної незгоди (з насиллям, олігархією, соціальною несправедливістю) до конкретних фактів (наприклад, нація як етнічний феномен), які і є надбанням суспільної сили, що прагне влади. Ми знову повертаємося у владний порядок, у його замкнуте нелюстроване коло. Коли суб’єкт-номінатор називає подію, відбувається нівелювання її піднесеності, оскільки вона отримує свій символічний статус і розуміється як частина тої самої соціальної дійсності, тільки з незначною корекцією. Відтак, система самовідновлюється, суттєвих перезавантажень не відбувається, коло замикається, диктатура повертається на своє легітимне місце. Бунт виявляється «вже вписаним» у систему, передбачається матрицею і обігрується нею як декор: закономірно, що крупні фінансисти глобального світу спонсорують помірковані антиглобалістські рухи.

БУНТ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ «ВЖЕ ВПИСАНИМ» У СИСТЕМУ, ПЕРЕДБАЧАЄТЬСЯ МАТРИЦЕЮ І ОБІГРУЄТЬСЯ НЕЮ ЯК ДЕКОР: ЗАКОНОМІРНО, ЩО  КРУПНІ ФІНАНСИСТИ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ СПОНСОРУЮТЬ ПОМІРКОВАНІ АНТИГЛОБАЛІСТСЬКІ РУХИ

Можливо, якби Майдан залишався на позиціях ірраціонального протесту, ліберальна інтелігенція Криму і Донбасу підтримала б його. Окремі її представники говорили мені, що Майдан повинен бути суто соціальним, спрямованим проти олігархії, класової нерівності, низьких заробітних плат і пенсій, без етнічної ненависті, тобто, грубо кажучи, — «лівим», ширше — «загальногромадянським». Але стався спектакль, який стався, і маємо розколоту протистоянням країну, де бідні воюють проти бідних у бізнесі війни. Відтепер ясно, що інтерпретуюче втручання націоналістів в ірраціональний студентський протест було передбачене і спровоковане «доктриною шоку», притаманною для американізму. Тому не має сенсу дивуватися, що Західний світ дивиться крізь пальці на націоналістичне болото в Україні. Виняток складають лише демократичні громадські організації Європи, які, на жаль, не змінюють пріоритетів глобального світу і глобального насилля, але їхня посильна участь у розслідуванні українського неототалітаризму є вкрай важливою для нас. Вона хоча б трохи розхитує байдужий світ.

• ← «СЕЙЧАС ВРЕМЯ ГЕРОЕВ, КОТОРЫЕ НЕ БОЯТСЯ»
• НАД СУТИЧКОЮ →

30.06.2017