У той час, коли на службу владі, ідеології грошей намагаються поставити не лише нас, але й прийдешні покоління українців, культура, зокрема література, є простим способом, як кожному залишатися людиною. Про таємниці безкрайнього «я» і говоримо з письменником.

У день відкриття власних літературних курсів Любко Дереш поспілкувався з nr-logo про перспективи (і невдачі) майбутнього, про те, як творчість лікує і як за її допомогою маніпулюють, як не втратити свою Людськість при загрозі тотальної роботизації і наступі штучного інтелекту, а також про те, як повернути єдність серед громадян України.

Я знаю, що Ви маєте власні літературні курси. Чим вони відрізняються від інших, у чому їх особливості?

У нас є кілька організацій, з якими я співпрацюю, одна з них — «Центр літературної освіти», там я даю дуже традиційні літературні курси. Наскільки я це можу давати традиційно, бо у мене немає літературної освіти. Я ділюся досвідом, який набув за останні роки. І радше практикою, аніж теорією. Є також «Бартлбі і компанія» — дуже хороша літературна агенція, яка займається проведенням літературних майстер-класів. З ними у нас була співпраця восени, був курс «Тонка шкіра», який тривав два місяці і ми з групою дуже зблизилися.

Screenshot_3

Ми багато працювали на основі вправ, яких мене навчив Віталій Васильович Семенцов — відомий київський режисер, тренер із акторської майстерності і, власне, ті вправи я трішки адаптував під літературу.

А зараз у нас проходить закритий курс, який називається «Екстремальні літературні практики», де ми поєднуємо літературні практики і психотехнології. Тобто намагаємося не просто займатися літературою, а ще працювати з тим ґрунтом, з якого виростають і література, і літературна майстерність – тобто зі свідомістю. Ми намагаємося за допомогою цілої низки практик пробудити й активізувати свідомість, ці технології я вивчав у Олега Георгійовича Бахтіярова в Києві впродовж 4-х років, 1 чи 2 роки я був в одному з його мережевих університетів як інструктор, і зараз я пробую зростити ці психотехнології з літературними вправами, з прийомами, які мені до цього траплялися.

ІННОВАЦІЇ — ЦЕ ТЕ, ЩО СТОСУЄТЬСЯ ТОГО УКЛАДУ, ЯКИЙ НАБЛИЖАЄТЬСЯ, ЦЕ ЗІ СФЕРИ НАНОТЕХНОЛОГІЙ, ГЕННОЇ ІНЖЕНЕРІЇ, НОВІТНІХ СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ, ТОМУ ЩО НАВІТЬ ІНФОРМАЦІЙНА СФЕРА — ЦЕ ВЖЕ НЕ ІННОВАЦІЇ, ЦЕ ВЖЕ АБСОЛЮТНИЙ ТРЕНД, ЯКИЙ ПОСТУПАЄТЬСЯ ІНШИМ

Курс закритий, оскільки він передбачає, що людина не боїться експериментувати з собою та своєю свідомістю. Я не робив практично ніякої реклами  – виклав буквально 1-2 пости в себе «ВКонтакті», набралася досить велика група – зараз 12 людей приблизно. Це достатньо багато при специфічній заточеності курсу. Якійсь частині аудиторії це цікаво.

Яка кінцева мета курсу для кожного учасника? Можливо, написання чернетки до майбутнього літературного твору?

Не обов’язково, тому що не всі, хто прийшли, мають на меті стати письменником. Деякі ставлять це для себе просто як експеримент, хтось хоче спробувати почати писати, комусь цікаво, що я можу запропонувати їм як «Любко Дереш», бо вони читали мої твори і склали собі певний образ, і тільки у декількох є бажання стати письменником. Тому в нас на меті радше «прокачати» саму функцію написання так, щоби люди, які не вміли писати, або вміли, але ще несміливо, більш сміливо себе почували і мали більшу майстерність. А також загалом допомогти людям побудувати своє життя так, щоб навики письма та креативності зайняли певне місце в їх житті. Щоб не зникли потім як один із навиків, який ти набуваєш на семінарах, а потім воно кудись дівається, а стали інструментом, яким щоденно можеш користуватися, хай навіть ти і не є професійний письменник. Тобто це курс «на виріст», не просто взяти і написати чернетку, а здобути певну внутрішню якість.

Ви дуже рано почали писати, яку свою книгу особисто Ви вважаєте знаковою? І які нові літературні звершення плануєте на майбутнє?

Знаковою вважаю для себе «Голову Якова», бо вона, з одного боку, була найбільш провальною моєю книгою, а з іншого боку, після неї я був змушений дуже сильно переосмислити те, як я працюю з текстом. З третього ж боку, це була моя дуже велика амбіція — написати великий роман, який врешті-решт довелося втиснути до повісті, розміром 120 сторінок приблизно. І тим не менше, ця книжка якось відбулася, для вузької аудиторії читачів вона теж стала знаковою.

На найближче майбутнє планую видати роман, який вже є написаний, але ще потребує певної редактури, сподіваюся, що на осінь ця книжка вже з’явиться. Попередня назва «Біжи і кричи», але вона мені зараз не дуже подобається і я хочу якось переназвати. Там різні назви були — «Американо», «Принцип контролю» та інші. До речі, ця книга, мабуть, близька до вашої газети чи радше Студреспубліки і різних інтелектуальних механізмів і процесів.

Вона описує коло київських інтелектуалів 2009-2011рр., коли був бум футурології. Був вибух футурологічний у Росії, де багато це питання досліджувалося, також і в Україні це було відчутно, бо тоді діалог інтелектуалів був дуже сильним. Зокрема, у т.ч. через школу Щедровицького, коло знайомих Дацюка, Бахтіярова, Нікітіна. Переслєгіни приїжджали, часто проводили тут «Знаннєві реактори» свої — тобто питання майбутнього дуже сильно розроблялися. Цей роман написаний у жанрі турбореалізму — це ще не фантастика, але вже не реалізм. Тобто деякі речі трохи перебільшуються, перетягуються, щоб подивитися, як би могло піти інакше.

В Україні, принаймні, я бачив, як Олег Бахтіяров та інші люди носилися з ідеями інвестицій у ті революційні концепції, якими вони володіють, зокрема у психо-технології. І я розглядаю варіант, щоб було, якби такий інвестор з’явився, якби з’явилася людина, яка вирішила вкласти великі гроші в проривні інновації, котрі пов’язані з інтелектуальним ресурсом, ресурсом свідомості. Є таке поняття, як «передчасні інновації». Ця вся книжка про футурологію та інновації, є кілька моделей цих інновацій. Одна з моделей — це цикли Кондратьєва, який описує поступову зміну технологічних укладів. Згідно його моделі інформаційний уклад має змінитися біологічним, мова про нано- та біотехнології. І 6-й, останній уклад — це вже технології, пов’язані з ресурсом свідомості.

Інновації — це те, що стосується того укладу, який наближається, це зі сфери нанотехнологій, генної інженерії, новітніх соціальних технологій, тому що навіть інформаційна сфера — це вже не інновації, це вже абсо- лютний тренд, який поступається іншим. Психотехнології — це уклад, який іде після 5-го технологічного укладу, після нанотехнологій. Робити зараз якісь інвестиції у ці інновації передчасно, тому що ще не готове середовище. Ці ідеї можуть виношувати окремі сміливці, романтики, але чисто технологічно ще немає підґрунтя для цього. Як, скажімо, було б смішно вкладати в 30-40-х рр. у розробку кремнієвих схем, коли ще незрозуміло, для чого ці кремнієві схеми. Треба б було 40-50 років просто на ентузіазмі пройти, поки воно б не зчепилося з тими розробками, які є. Тобто передчасні інновації — це ті, які наступають до того, як для них визріють обставини.

І цей роман якраз про передчасні інновації, про спробу подолати розрив між технологіями, про таку річ, як вибухові технології — коли з’являються речі, які кардинально змінюють наше уявлення про світ, стосунки, які є у світі. Саме слово «вибухові» вказує на те, що процес їх поширення неможливо контролювати, вони з’являються і починають руйнувати уклад, а не вбудовуватися у нього. Роман саме про драму інтелектуалів, які намагаються бути у світі, де вони незапотребовані, про технологічні революції, які іноді відбуваються, іноді гаснуть, про інновації, які можуть добудовувати цей світ, а можуть його і зруйнувати.

Як автоматизація, роботизація, розвиток технологій впливають на культуру? Де межа людської творчості? Що робити, коли завтра роботи навчаться малювати?

Справа у тому, що людська творчість вже сильно витіснена ще до роботизації. Витіснена самим принципом автоматизації. Гуманітарний компонент у світі, як не дивно, скорочується. Попри те, що наче робляться такі дивовижні вливання мізків в IT-технології та інші передові сфери, і начебто для них створюються такі оазиси і заповідники, як корпорація Google, де все для творчості, тільки б вона примножувалася.

Але загальна ситуація виглядає так: завдяки тому, що за нас уже думають, потреба у творчій думці, у внутрішньому зусиллі стає все меншою. Ти просто заходиш в інтернет і залишається тільки вибирати. Сама здатність цілісно осмислювати світ, робити якісь висновки з нього самотужки, а не отримуючи готові висновки про це, робити творчі зусилля, аби створити новий продукт, а не просто комбінувати вже готові елементи – цього стає все менше, бо сам уклад нашого життя такий.

Наскільки я знаю, зараз готуються на осінь потужні інтелектуальні події, присвячені фактору зменшення гуманітарної складової у світі. Про це, зокрема, тривожно пише Сергій Дацюк, він це називає «втратою гуманітарної перспективи». І ми цю гуманітарну перспективу втрачаємо, вкладаємо все більше у технології, а не в людське, у той час як людське має йти принаймні поруч із технологічним. І цим пояснюються страхи великих технократів, як Ілон Маск чи Нік Бостром, які бояться, що коли з’явиться штучний інтелект, то людина опиниться у підлеглому положенні щодо нього. І страхи, мені здається, обґрунтовані, адже за рахунок того, що ми не розвивали людське, виникає запитання «А чим я відрізняюся від робота?» Треба зрозуміти принципову відмінність людини від робота: він може нарощувати пам’ять, здатність до обчислень та інші можливості, а нам варто культивувати цю нашу принципову відмінність людини від робота, а не спроби себе переробити на робота, які будуть врешті-решт менш успішними, бо наша біологічна складова буде завжди поступатися титановим сплавам, які можуть у відкритому космосі існувати мільйони років.

ЗАВДАННЯМ ЛІТЕРАТУРИ В УКРАЇНІ БУЛО І ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВІДТВОРЮВАТИ ТЕ ЛЮДСЬКЕ, ЩО НЕ ДОЗВОЛИТЬ НАМ ПЕРЕТВОРЮВАТИСЯ НА БІЛОК У КОЛЕСІ, НА КОНЕЙ ЗМИЛЕНИХ ЧИ ОСЛІВ, ЯКІ КОЖЕН ДЕНЬ ТЯГНУТЬ СВІЙ ВОЗИК

У чому ж наша сила? Для мене відповідь однозначна: суттю людського є дух. Ми мусимо знову говорити про здатність людини до філософії, до того, щоб відчути себе духом, як щось, що протиставлене автоматизму, щось, що не є в нас програмою. І якщо ми згодимося на те, що людина — це просто м’який робот, тоді ми програємо. Тому ми зобов’язані робити ставку на людський дух як такий, на ту іскру трансцендентного, яка є в нас, про яку дуже трепетно відгукувався Карл Густав Юнг: «Потяг людини до трансцендентного є невід’ємною частиною людського буття і в тих суспільствах, де цей потяг так чи інакше замулюється, суспільства переживають дуже драматичні занепади». Він це говорив у 50-х повоєнних роках, коли бачив, як демонізується Радянський Союз, де повністю відкидається інститут релігії чи в принципі можливість іншого світу, позасвіття як такого, простору духу. І разом із тим він бачив, як американське суспільство все більше фокусується на споживанні, що теж занедбує потребу духу, людського «я» у чомусь вищому, підійматися кудись понад потреби тіла.

А споживання — це, власне, і є зведення до потреб тіла: більш грубих — поїсти, чи навіть більш тонких — піти в галерею, подивитися красиву виставу, тому що мистецтво саме у собі не забезпечує це існування людського духу, хоча й максимально близько до цього підходить. Воно може бути тим джерелом, яке підсилює в нас це питомо людське, що нас відрізняє від механістичної складової всесвіту, але може так само культивувати тонке споживання.

Зараз більшість українців переймаються з приводу підвищення тарифів і кардинального падіння рівня життя. Зарплати, як правило, невисокі, а наявність 2-х, а то й 3-х робіт — не дивина (особливо серед молоді). То якою має бути українська книга, щоб після довгого робочого дня та багатьох турбот було бажання її відкрити?

Справа у тому, що література в Україні вже не може собі дозволити бути суто розважальною річчю. Вона програє у своїй розважальності більш розважальним речам, як кіно і соцмережі — вони значно-значно розважальніші, ніж книжка. Можна побачити по дітях, які виросли на мультиках, коли ти їм показуєш книжку і пояснюєш, що книжка — це теж фан, для розваги, з якою вони нудьгою дивляться на неї — ну що вона їм може запропонувати після яскравого мерехтіння комп’ютера й ігор?

Тому книжка має виконувати іншу функцію — вона має давати людині знання, як це не дивно. Вона має виконувати свою освітню функцію, і в Україні це нині дуже важливо. Зараз ми бачимо скрізь, що тренд самоосвіти набирає потуги і якраз самоосвіта може допомогти людині вирватися з цього проклятого кола, коли ти працюєш на 3-х роботах і тобі грошей вистачає лише на те, щоб оплатити транспорт до цих робот і харчування, щоб ти не впав і не спустив дух у погоні. Насправді, це коло знання якраз може розімкнути. Розуміння, що ти можеш діяти не «в лоб», нарощуючи кількість робіт, куди ти прикладаєш свою силу, а що ти можеш піднятися на інший рівень розуміння себе і світу і почати по-інакшому діяти. І, мені здається, саме про це зараз важливо говорити. Зробити якийсь ривок в якісні зміни, поміняти спосіб мислення.

Звичайно, ця зміна парадигми передбачає, що якийсь проміжок часу ми маємо провести в аскезі, зрозуміти, що, коли я хочу вийти на нову якість життя, я мушу відмовитися від старого способу, відмовитися від цих 3-х-4-х робіт, через які просто немає часу подумати «Чим я займаюся?» — і якщо я відмовляюся від частини цих робіт, мій добробут скоротиться, значить, я маю поміняти своє ставлення до того, що для мене є першочерговим, а що ні. Зрозуміти, від чого я можу відмовитися і перевести цей ресурс, який вивільнився, у бік освіти, роботи над собою, щоб це дозволило включитися у нові потоки, схеми та розуміння. Відповідно має бути література, яка прославляє такий перехід. Тож є велика ніша, яка дуже затребувана — ніша освіти і самоосвіти.

Ринок нон-фікшн зараз стрімко йде вгору, на порядок випереджує художню літературу. А завдання художньої літератури було і залишається — бути таким собі ферментом, який може перетравлювати ті історичні події, в яких ми живемо, допомогти людині краще зрозуміти, що відбувається. Не просто «вклинитися» в якийсь настрій і сказати: «Я — революціонер, я — патріот» або навпаки — «Я за Європу/світ без кордонів», а справді перетравити, метаболізувати декілька глобальних позицій і вийти на глобальне людське, а не глобальне політичне. Художня література має кульмінувати не в політичних гаслах, а у гаслах, пов’язаних із людським духом.

Михайло Бахтін, літературознавець, сказав, що завданням літератури є відтворювати в людині людське. І завданням літератури в Україні було і залишається відтворювати те людське, що не дозволить нам перетворюватися на білок у колесі, на коней змилених чи ослів, які кожен день тягнуть свій возик. Будити в людині те людське, яке допоможе трохи піднятися. Далі вже питання майстерності автора — як він зможе написати це так, щоб втомленому після роботи читачеві захотілося цю книжку відкрити.

Ви по праву вважаєтеся класиком т.зв. укрсучліту. Як Ви себе відчуваєте у цьому статусі, чи допомагає визнання Вам у роботі, чи можливо, навпаки, заважає?

ЗДАТНІСТЬ ЦІЛІСНО ОСМИСЛЮВАТИ СВІТ, РОБИТИ ЯКІСЬ ВИСНОВКИ З НЬОГО САМОТУЖКИ, А НЕ ОТРИМУЮЧИ ГОТОВІ ВИСНОВКИ ПРО ЦЕ, РОБИТИ ТВОРЧІ ЗУСИЛЛЯ, АБИ СТВОРИТИ НОВИЙ ПРОДУКТ, А НЕ ПРОСТО КОМБІНУВАТИ ВЖЕ ГОТОВІ ЕЛЕМЕНТИ – ЦЬОГО СТАЄ ВСЕ МЕНШЕ

Я точно можу сказати, що я не визнаний класик. Я мав якийсь хороший підйом на початку, але все, що зараз зі мною відбувається — 15 чи 17 років якихось помилок, де я вчуся і розумію, що я мало що розумію про літературу. І в мене не так багато перекладів і не такі великі наклади книжок, щоб казати, що я класик. У мене є якась медійність, але вона мало пов’язана з літературою напряму. Тому я не класик. І, власне кажучи, це мені не заважає тому, що цього немає.

Ви постійно розвиваєтеся. Яким, на Вашу думку, є співвідношення в особистості автора таланту, праці та саморозвитку? Які головні риси мають бути притаманні українському письменникові, аби він був цікавим для читачів? 

Люди дуже люблять нонконформістів, люблять, коли хтось вибивається з загального ряду і йде в сторону, хто наважується говорити те, про що інші не наважуються. Людям подобається, коли хтось називає речі своїми іменами. Коли кажуть, наприклад: «Ці — бандити, ці — злодії, ці — хороші». Навіть коли це робиться невпопад, людей все одно це дуже приворожує. Я думаю, цих речей достатньо. І, звичайно, всім подобається, коли в людини є якась ідея. Письменник — це не просто буржуа, міщанин, ні, у нього є певна позиція, це людина, яка наважується бути і відстоювати свою позицію — і тоді це цікаво.

Про що треба писати та як видаватися, щоб тиражі у тисячу примірників, які є смішними, але у нас — ледь не розкіш, серйозно збільилися? Де шукати допомоги і фінансової підтримки молодим письменникам: від держави чи від приватних інвесторів?

Це дуже складне запитання, яке є наріжним каменем для всього книговидавничого ринку, над цим думають видавці, рекламщики, автори і ніхто не знає, як це зробити. Насправді, зараз із цим добре справляються кілька видавництв, наприклад, «Видавництво Старого Лева». Вони роблять дуже хороший дизайн, будують розумну комунікацію зі своєю аудиторією, дають правильні посили. За моїми спостереженнями, видавці поки що мало довіряють інструментам новітнього маркетингу, який пов’язаний із розумінням важливості соцмереж, SMM-маркетингу і трохи мають ретроградні уявлення про свого читача. Вони орієнтуються зараз на читача, який трішки втратив економічні позиції.

Зараз мають гроші й інтерес до літератури люди, які мають власну справу, ті, що займаються сферою IT чи дизайну. Тобто молодий креативний український клас. А в нього вже свої уявлення про те, що таке красива книжка, хороше і правильне спілкування з ним як з аудиторією. Як правило, цього видавці не роблять, буквально пару видавництв: частково «Фоліо», «Видавництво Старого Лева», «Віват» і деякі менші видавництва, я вже не кажу про «Темпора», «Основи» чи «Наш формат» — ті вже плюс-мінус свого читача знають. Але в принципі загальна тенденція саме така і саме тому, мені здається, та ніша художньої літератури трішки відстає від того ж нон-фікшену, де вже видавці трохи розібралися з механізмами і тому ця ніша пішла вперед.

Screenshot_7

Зараз Україна розколена... У черговий раз постає мовне питання, яке породжує розбрат всередині суспільства. Яка задача культури, мистецтва, літератури у поверненні єдності?

Це, дійсно, залишається сферою політичних маніпуляцій, а люди залишаються людьми. Люди потребують якогось росту, економічного процвітання, щастя у житті, полегшення тягарю. Насправді має відбуватися деполітизація суспільства, переведення у конструктивне русло роботи. І ця робота має бути пов’язана з творчістю, з відновленням культу творчої праці тільки, можливо, вже під іншою вивіскою, як от розвиток креативної економіки, інноваційної сфери, інтелектуальної, гуманітарної сфери — те, що стосується людини і пов’язане з її можливістю творити. Коли ми побачимо, що російськомовний архітектор створює прекрасний театр, а україномовна людина ставить чудову постановку чи кураторський проект — вчинки людей більш промовисті, аніж їхні політичні позиції. На рівні слів ми не зможемо договоритися, це точно. 

ВЧИНКИ ЛЮДЕЙ БІЛЬШ ПРОМОВИСТІ, АНІЖ ЇХНІ ПОЛІТИЧНІ ПОЗИЦІЇ

Ми маємо шукати те, що нас об’єднує і виходить за рамки політичного і навіть виходить за рамки культури. Тому що в культурі теж знайдуться люди, які будуть казати «це — українське, а це — єврейське, а це — російське», а ми маємо вийти на більш глибинні присудки. Якщо ми візьмемо за такий імператив взаємне служіння з розумінням того, що кожна людина має у собі цю іскру трансцендентного, у цьому сенсі ми всі рівні, кожна людина потребує виходу до духу і до свого «я» — неважливо, це столяр чи айтішник. І коли всі зрозуміють, що ми єдині у тому, що маємо оце людське, не ігноруючи різноманітності, а ставлячи їх на службу спільному, і зберігаючи їх для того, щоб збагатити суспільство, коли буде цей об’єднуючий центр, який лежатиме у сфері людського духу, філософії і метафізики, тоді дуже багато питань відійдуть.

І якщо згадати про Майдан, який я врешті не підтримував тому, що ті гасла, які висувалися, все одно зводилися до культивування в людині тих же програмних інстинктів — мені це не подобалося, але навіть у Майдані оцей момент метафізики був присутній, коли люди єдналися безумовно, без гадки про те, чи ти лівий, чи правий, а вже полюдському принципу. Якщо будуть лідери, які зможуть нести цю ідею позитивного і креативного підходу, який відштовхується від людської здатності до творчості, до самопізнання — головне, щоб сам цей лідер був носієм таких якостей і мав у собі те позитивне метафізичне начало, яке буде не фаустівським, не месіанським, такі лідери зможуть задавати правильний тон у суспільстві, який зможе пригасити зрозумілу, але нездорову заполітизованість суспільства.

 

Тарифы для аккаунта "Стандарт"

1 міс. Время доступа:
1 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
30,35 грн
3 міс. Время доступа:
3 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
91,05 грн
6 міс. Время доступа:
6 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
182,10 грн
9 міс. Время доступа:
9 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
273,15 грн
12 міс. Время доступа:
12 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
364,20 грн
31.01.2017 new-republic

Вхід

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.