Іван Васильович пережив лихоліття Великої війни, катування у полоні, важкі рани, голод і вижив. Нині, оглядаючись назад, 90-річний київський ветеран Іван Васильович не шкодує ні про що, гордиться своїми дітьми, онуками та правнуками, пише книги і вірить у краще майбутнє для України. Його любові до життя, незламності духу, шаленій енергії та вірі можна лише позаздрити. Після розмови з такими людьми хочеться знову народжуватися, жити і боротися.

  Нині є пропозиція, що варто відмінити 9 травня, зробити робочим днем. Як Ви до цього ставиться  

Я від Вас це перший раз чую, і ті керівники, які цього хочуть, не доросли до того, щоб цінувати пам’ять тихзагиблих людей, які віддавали життя засвободу і незалежність нашої держави.І цей день має бути вічним, щоб онуки,правнуки і праправнуки знали і цінували погиблих людей, які дали життянині не лише нашій Україні, а всьомусвіту. Таке рішення — велика помилка нашого керівництва, цього не можна допустити, тому треба виступати за честь нашої країни, її свободу та незалежність.

Як Ви прокоментуєте події 9 травня, провокації, які відбувалися?

Не можу, на жаль, нічого сказати, бо щороку 9 травня, як і цьогоріч, знаходився то з Президентом, то в школах, то на різноманітних зустрічах. Я все виступаю, виступаю, все розказую та й розказую… Правда, це мене зовсім не втомлює. Щороку у мене багато таких зустрічей із дітьми, і всі мені рідні, всі уважно мене слухають, що так приємно. У мене немає чужих і рідних, для мене всі — рідні. Тому буду вас усіх захищати. 9 травня завжди має бути Днем пам’яті, виховання молодого покоління і, що найголовніше, щоб пам’ять ця була жива і вічна.

ЛЮДЯМ ТРЕБА ДАТИ ДОСТОЙНУ РОБОТУ, БО ЯК ПРАЦЮВАТИМУТЬ, ТО Й ГОЛОВА ПРАЦЮВАТИМЕ

Ви можете зараз провести паралелі: ставлення до війни у часи Вашої молодості та сьогодні? У чому різниця?

Дуже велика різниця. Справа в тому, що ми виховувалися на патріотичних традиціях, нас навчали захищати свою Батьківщину, маму, вулицю, державу, нас вчили добра та культурного ставлення до оточуючих. У нас була висока культура: ми читали книжки в бібліотеках, нас хвалили вихователі; хто як ображав дівчат, то ми одразу того наказували. Ми хотіли вчитися.

Що сьогодні сказати? Держава не дивиться, ким виростає нинішнє покоління. А дитину треба виховувати.

Треба виховувати на культурних, на інтелігентних цінностях. Треба гордитися, що ти живеш в такій красивій державі, в такій прекрасній родині.

А гляньте, які в нас нині депутати є!.. Не думайте їх повчати: вони задубіли душею і тілом, у них мислення одне – в грошах. Але не в грошах справа. Я пишу книжки, ще давно,частина з них присвячена жінці, яка дає життя, яка вчить, бо як не вчити, то діти просто здичавіють. Керівники ж держави не достатньо приділяють уваги вихованню молоді в дусі патріотизму, поваги, любові. Якщо так і далі буде, то інші держави не будуть нас цінувати, поважати.

Чи залишилися у Вас друзі в анексованому Криму та сепаратистських територіях? Яке там ставлення до ситуації сьогодні?

У мене не тільки друзі, в мене син у Севастополі живе. Йому вже більше 60 років. Сьогодні він дуже голодує, виїжджає за кордон, щоб щось підробити. Внук Серьожа отримав вищу освіту, але не має роботи, змушений також був виїхати. Бідують... А людей на окупованих територіях просто зомбують. Тож, не лише мої друзі, а й мої найближчі там живуть і переносять дуже нелегкі часи. А як би хотілося поїхати до них, побачитися, поспілкуватися.

Я вже мовчу про те, як поступають у Криму з кримськими татарами, як обшукують їх домівки та арештовують. На жаль, у наш час приходять на керівні посади особи, які не підготовлені та не вміють народом керувати. А люди всі хороші!.. І руські люди хороші, повірте. Просто не дають розвиватися нас усім. Бо все гроші, гроші… Але я вірю, що настане той час, коли буде свобода, коли будуть поважати людину, а ті, хто гнобить нашу державу, будуть покарані.

Як думаєте, чи була би Україна, якби не такі, як Ви та багато інших героїв?

Я не буду казати, що я герой, хоча пішов воювати добровольцем. Усі ми герої, діти, батьки… Всі хотіли захищати один одного та нашу країну. І це роками, це століттями. Ось таке виховання.

І росіяни хочуть із нами дружити, просто керівники не доросли до такого. Особливо зараз нас захищають жінки, які сьогодні і волонтери, і одягнули воєнну форму. Подивіться тільки, що роблять із нашою льотчицею! А це роблять для того, щоб принизити, щоб знищити… Але я вірю, мрію і навіть знаю, що все буде добре, все стане на місце. Ми важко все переживемо, але переживемо і отримаємо перемогу.

Настав час усім нам об’єднатись, Щоб думка спільна одна в нас була, Щоб наша рідна, люба Україна Була багата і міцна!

Що сьогодні нам треба зробити для перемоги?

Перемога так скоро не прийде. Я думаю, що ще років 2–3 війна точно буде. Це питання за умов, що склалися, не може так швидко вирішитися. Що нам треба робити? Дати можливість людям жити. Я от бачу бабушку, а на вулиці дощ іде. Кажу їй: «Ідіть, заховайтеся в кафе». А вона мені каже: «Я їсти хочу». Ну хіба так можна?! Ці пенсіонери не мають за що їжі купити, вже змовчу про ліки. Все залежить від керівництва держави, яке має дбати про народ, бо народ ніколи не простить.

Чи достатньо нині держава дбає про ветеранів?

Недостатньо, або взагалі не хоче допомагати. От нас ветеранів Солом’янського району столиці хочуть виселити з приміщення. Не маємо ми грошей і за комунальні послуги платити. Не цінують нині того, що зробили ветерани. А що нам робити? Треба гуртом об’єднуватися, виступати громадами. І спільними зусиллями заставити владу діяти, бо по-іншому не зможемо вижити.

От скільки тих ветеранів нині залишилося?! У нас є ветерани 92, 94 роки, і ми всі хочемо, щоб наші діточки, внуки жили достойно, щоб наслідували такі героїчні поступки, як ми це робили — любили сім’ю, любили державу, любили батьків і виховували у цьому дусі своїх дітей.

Скільки Ви воювали?

Я народився в 1926р., був у страшенній окупації. Німці мене і били, і знущалися, і в таборі сидів я. А воював десь 1,5 року.

Яка хвилина, день, подія були найважчими? Що було найстрашнішим для Вас на війні? Що запам’яталося найбільше?

Тоді, коли ми воювали, все було важким. Були люті морози, 20–25 градусів, — і щоб не змерзнути, не померти в холодних землянках, ми тулилися спинами один до одного. А їсти-то нам видавали 250 г хліба, 5 ложок каші перлової і чай - і це на цілий день, уявіть собі. А я плáчу: їсти хочу… Та й хіба я один? Дуже тяжко воювали…

А де Ви саме воювали?

Я воював у 128-й зенітно-артилерійській бригаді, 7 км від Ленінграда. Я тоді був командиром, бо був грамотним, закінчив 7 класів (усміхається). Через те, що ми весь час вчилися, ми і збили розвідника, і отримали нагороду «За бойові заслуги».

Як Вас зустрічали після війни? Яке ставлення до ветеранів було тоді і зараз?

Зустрічали зі сльозами на очах, з обіймами та усмішками. Після війни ми роззуті були, голодні. Але при цьому вчилися. Тяжко жили, але вижили, відновили міста, села! І за все це яка вдячність нам? Яке відношення до нас зараз? А ми ледве повиживали, а скільки в лікарнях померло!.. Дуже тяжко було… Ми пройшли дуже важкий шлях, ми не мали радості, ми нічого не бачили, неодіті, голі, босі. І отака вдячність нам за все…

Як Ви ставитеся до всього пережитого тепер, через стільки років? Як відбувався процес переосмислення, переоцінки минулого?

Сьогодні це все спогади, те, що мене загартувало і про що я розказую дітям у школах під час зустрічей. Їм цікаво все це слухати, що мене вкрай тішить. Процес переосмислення залежить від того, як вихована людина, як вплинула влада. Є зазомбовані люди, тому в нас тепер є роздвоєння. Ми були іншої закалки, більш цілеспрямовані.

А нині люди не розуміють найбільших цінностей життя. Сьогодні, на превеликий жаль, вся справа у грошах. Людям треба дати достойну роботу, бо як працюватимуть, то й голова працюватиме. І буде відбуватися переосмислення багатьох важливих речей, і ставлення до війни буде іншим. Тут треба лише мати бажання, аби влада мала бажання. Захотіти — і все буде зроблено!

У чому секрет Вашої незламності та душевної молодості?

НА ЖАЛЬ, У НАШ ЧАС ПРИХОДЯТЬ НА КЕРІВНІ ПОСАДИ ОСОБИ, ЯКІ НЕ ПІДГОТОВЛЕНІ ТА НЕ ВМІЮТЬ НАРОДОМ КЕРУВАТИ

Я дуже багато пережив, пройшов і здолав: і в таборі німецькому, і на полі бою поранений, побитий… Весь побитий (показує на все тіло), тільки одні кістки залишилися цілі — дякую Господові за це. Я пережив і голод 1932–33рр., і 1946р., коли хліб коштував 200 рублів, а стипендія була 220. Але попри це, ми любили вчитися, спілкуватися, танцювати, ми любили дівчат. У нас був такий дух!..

Ваші побажання молодому поколінню.

Від серця щирого хочу, щоб вони стали достойними своїх дідів і бабусь, щоб були великими патріотами, щоб вони були здорові, щасливі, любимі, щоб у них сім’ї були хороші, щоб построїли нове життя, щоб це життя було краще, бо достойні цього. І настане таки той час. І я не помиляюся. Буде краще жити, тільки треба об’єднатися. Щастя, благополуччя всім вам, вашим родинам і нашій славній Україні! А молодежи мы желаем побольше доброты, удачи, радости, и чтобы не было войны!

• ← НА КАВУ У ДИТСАДОК АБО РЕСТОРАН ЯК ПЛАТФОРМА ВЗАЄМОДІЙ ТА ІННОВАЦІЙ
• ПОЧЕМУ РЕСПУБЛИКА НАС МОЖЕТ СНОВА СДЕЛАТЬ КАКИМИ НИКАКИМИ ЛЮДЬМИ? →

26.05.2016