Після анексії Криму і початку військових дій на Донбасі в Україні з’явилася категорія громадян, які в неофіційному лексиконі називаються «біженцями», «переселенцями», а в нормативних документах звучать як «внутрішньо переміщені особи». В історії держави раніше такої групи населення не було, оскільки за час незалежності ми не знали, що таке війна. Залишаючи рідні місця, люди сподівалися, що незабаром повернуться додому. Але ж немає нічого більш постійного, ніж тимчасове…

У нашій країні стало жити дуже складно. Але коли в тебе принаймні є дім, робота — все значно простіше, ніж, коли ти виїхав в нікуди з валізою в руках. Про дискримінацію по-українськи — в матеріалі .

Величезна кількість українських громадян через АТО була змушена залишити власний дах над головою, втратила роботу та майно, кошти для існування. Несподівано увірвалася в їх долі біда, яка круто змінила уклад життя, змусила кожного переосмислити життєві цінності та підходи.

Лише за офіційними даними, чисельність ВПО в Україні вже переступила рубіж у 1,5 млн осіб. «Станом на 29 травня 2017 р., за даними структурних підрозділів соціального захисту населення обласних та Київської міської державних адміністрацій, взято на облік 1 млн 584 тис. 472 переселенця або 1 млн 279 тис. 76 сімей із Донбасу та Криму», — йдеться в повідомленні прес-служби Мінсоцполітики, котре, власне, й опікується ВПО.

Продовження збройного протистояння на Донбасі все більше руйнує надії вимушених переселенців на швидке повернення в рідні краї. В останньому дослідженні, проведеному соціологічним центром «TNS-Україна», лише 51% біженців після нормалізації військово-політичної ситуації в регіоні хотіли б повернутися додому, 36% — поки не прийняли рішення, а 14% — заявили, що не мають наміру повертатися.

Дослідники стверджують, що більше половини колишніх жителів Донбасу так і не змогли звикнути до нових обставин, що склалися. Для них найбільш гострими є питання житла і працевлаштування. За даними соцопитування, проведеного Інститутом регіональних досліджень ім. М.І.Долішнього НАН України ВПО, які переїхали до Львівської області, провідними матеріальними проблемами називали нерозв’язані питання з житлом (87,2% опитаних) і працевлаштуванням (65,7%). Аналогічна ситуація спостерігається і в інших регіонах країни. Наприклад, про труднощі із житлом повідомляє 90% ВПО у Харківській області, 88% — у Запорізькій, 86% — у Дніпропетровській і Миколаївській областях.

ПРАВА У ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ПРОПИСАНІ В ЗАКОНАХ, АЛЕ НА ПРАКТИЦІ ЇХ РЕАЛІЗУВАТИ, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, НЕ МОЖУТЬ

І хоч неоголошена війна триває вже не перший рік, ВПО на території України зіштовхуються з рядом проблем, які й досі повною мірою не врегульовані. Ці проблеми дуже різнорідні як за масштабами (загальнодержавні, пов’язані насамперед із діяльністю законодавчої і виконавчої гілок влади; місцеві − діяльність органів місцевого самоврядування; індивідуальні − особливості індивідуальної адаптації та сприйняття серед місцевого населення), так і за змістом (економічні, соціально-побутові, гуманітарно-культурні тощо).

Шлях із обстрілюваної Горлівки, яка переповнена бойовиками, в спокійний західноукраїнський Тернопіль для 28-річної Христини Корольової та її 3-річного сина Кості виявився не тільки порятунком, а й наповнив життя новим змістом і яскравими емоціями. Три роки тому разом із сином, мамою і сестрою Христина змушена була рятуватися від жаху. «Якимось дивом ми змогли виїхати з Горлівки 27 липня. Саме в той день сталися страшні події, потужний обстріл центру міста, в результаті якого загинуло 17 осіб, у т.ч. маленькі дітки. Ми виїжджали на автобусі, який поїхав в об’їзд, не через центр, тому вибралися благополучно», — згадує вона. Уже в дорозі дівчина дізналася про те, що сталося в рідній Горлівці. Потім в інтернеті побачила руйнування міста і смерті. «Я кричала від нестерпного болю всередині мене. Прямо в автобусі» — описує дівчина свій стан.

Христина щиро любить Горлівку, тому її серце розривається на частини, коли стежить за тим, що там відбувається. Ще болючіше, що подруг вже не залишилося, більшість із них лишилися в місті і зайняли протилежну позицію, тому новини черпає з інтернету. «Прапор можна повісити будь-який, хоч китайський. Але людей це не змінить», — засмучено говорить вона, згадуючи, як у новорічну ніч подруга по роботі прислала огидну смску з прокльонами. Але на земляків горлівчанка не ображається, хоча на роботі (працювала вона на держслужбі) таких була більшість. І, що дивно, серед них багато тих, хто ще недавно співав гімн України і одягав вишиванки на свята, багато і відмінників освіти і вчителів вищих категорій. «Зовсім не маю на них злоби й образи, — каже Христина, — просто не маю на це права. Я в безпеці, а вони щодня під обстрілами, а страх не кращий товариш для аналізу. Завдання у них інше — вижити за всяку ціну і зберегти життя своїм дітям».

 Христина, як і тисячі інших переселенців, постійно змінює місця проживання, бо не має постійного даху над головою. Зйомні квартири виявляться тяжким випробуванням. Переселенка навіть написала зворушливе звернення до Порошенка. «Вже третя весна без дому... Три роки мій маленький син живе на зйомних квартирах, тому що постійної зйомної, а тим більше нової власної, ми мати не можемо. Три роки моя дитина змінює садочки, не може мати постійних друзів, лікаря, навіть дитяча мрія: смугаста кицька - не реальна через те, що житла власного немає. 70% доходу наша сім’я віддає за дах над головою. Так, саме 70%, не менше! Бувають тижні, коли постає питання «а що завтра ми їсти будемо?», буває, що рятує садочок, в якому дитина може три рази на день поїсти», - пише в листі Христина. Але поки жодної відповіді дівчина не отримала…

Як же облаштовуються біженці в інших частинах України? А так, що вимушені переселенці з Криму і Донбасу в Україні є однією з найбільш дискримінованих груп населення. Про це свідчать результати дослідження «Українські ландшафти дискримінації», проведеного в січні-лютому 2016р. фахівцями інформаційного центру «Майдан Моніторинг» і дослідницького бюро Sociologist за підтримки Єврокомісії. Дослідження охоплювало соціальні, національні та сексуальні меншини і ставлення до них із боку суспільства.

Серед видів дискримінації переселенці найчастіше називали проблеми з пошуком роботи, зніманням житла, медичним обслуговуванням і влаштуванням дітей у школах та інших навчальних закладах. При цьому дослідники відзначили, що ставлення до переселенців відрізняється в залежності від регіону. «Перше, що ми зрозуміли у спілкуванні з переселенцями, — це необхідність підтримки їх соціального та громадської активності, без чого не відбувається їх адаптації на нових місцях», — сказав один із авторів дослідження Віталій Юрасов із дослідницького бюро Sociologist.

Соціолог зазначив, що люди з активною, як часто кажуть, проукраїнською позицією більш успішно пристосовуються до нових умов і знаходять своє місце в соціумі. Зате ті, хто втікли від жахів війни на Донбасі і не є відвертими ультрапатріотами, відчувають гострий дефіцит соціальних груп, з якими вони могли б «говорити однією мовою».

ВИМУШЕНІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З КРИМУ І ДОНБАСУ В УКРАЇНІ Є ОДНІЄЮ З НАЙБІЛЬШ ДИСКРИМІНОВАНИХ ГРУП НАСЕЛЕННЯ

27% опитаних громадян вважають, що переселенці та інші меншини поводяться негідно. 76% опитаних вважають, що переселенцям із Криму і Донбасу треба допомагати. Згідно з даними дослідження, 24% українців розрізняють переселенців із Криму і Донбасу, а 20% вважають, що права переселенців із Донбасу повинні бути обмежені. 16% учасників опитування виступають за обмеження свободи слова переселенців із Донбасу або тих, хто там ще живе.

«У Західній Україні позитивно сприймали першу хвилю переселенців із Криму, тому що вони були чітко проукраїнськи налаштовані. Симпатії до переселенців із Криму другої хвилі, були дещо менше. А останні хвилі переселенців із Донбасу викликають роздратування у частини населення, особливо переселенці-чоловіки, яких там хочуть бачити не в тилу, а на фронті», — зазначає Юрасов.

У нашій країні існує чітка прив’язка можливості реалізації прав громадян до місця їх проживання (реєстрації). Жителі, вимушено покинувши свої територіальні громади, втратили частину цивільних прав і свобод, закріплених у Конституції. Така ситуація стала об’єктивним чинником їх дискримінації в місцях вимушеного поселення. Все дуже просто: права у переселенців прописані в законах, але на практиці їх реалізувати, виявляється, не можуть. На жаль, це стосується не тільки виборчого права, а й інших цивільних прав у багатьох сферах нашого життя.

За прикладами далеко ходити не доводиться. Якщо в березні-квітні 2014р. вимушеним переселенцям місцева влада ще пропонувала тим часове житло в санаторіях і дитячих таборах, то через 3–4 місяці їх почали виселяти, а в жовтні 2014р. — вимагати компенсації за комунальні послуги. У 2015р. держава крім реєстрації в установах соцзахисту зобов’язала ВПО реєструватися в міграційній службі. Після зняття банківської таємниці чиновники легалізували стеження за грошовими операціями біженців. А скільки бюрократичних перешкод створено для отримання соціальних виплат, для пересування українських громадян із Донбасу! Окреме питання — реалізація законного права вимушених переселенців обирати своїх представників до парламенту і місцевих рад. Ухвалений напередодні останніх місцевих виборів Закон «Про місцеві вибори» дискримінував усіх цих людей. 

«Через недосконалість законодавства напередодні місцевих виборів 2015р. у країні склалася ситуація, за якої близько 1,5 млн громадян України — ВПО — фактично були позбавлені можливості реалізувати свої виборчі права, надані їм Конституцією», — вважає уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська.

За даними громадських організацій, які допомагають ВПО, одним із найбільш важливих є також питання доступу до медицини. Такі результати дослідження «Доступ до медицини для ВПО», що напередодні представили представники ГО «Крим SOS». Але з приводу такої поширеної проблеми міністерка охорони здоров’я Уляна Супрун зазначила на грані цинізму: «Ми всі платимо за все, не тільки переселенці, а всі українці».

Однією з головних проблем, яка заважає адаптації переселенців, є відсутність єдиної національної програми щодо ВПО і спеціального органу, який би безпосередньо займався переселенцями.

Що говорити про переселенців, коли в реаліях сьогодення і тим, хто не був вимушений тікати від війни, переважній більшості наших співгромадян, як правило, складно вирішувати, здавалося б, елементарні питання, такі як влаштування дитини до дитячого садка чи школи, вступ до вишу, працевлаштування, надання медичної допомоги за місцем проживання, але без реєстрації, не говорячи вже про бюрократичні перепони в отриманні різного роду довідок тощо. Особливо це стосується великих міст, куди, як показала практика, і намагаються потрапити більшість переселенців. Так, країна перебуває у кризовому стані, але направду в прогресивному суспільстві це лиш має означати, що ми маємо ще більше допомагати тим, хто цього гостро потребує, тим, кому важче, тим, хто страждає.

 

• ← ЛІКУВАТИСЯ ШВИДКО Й ДОРОГО? ЧИ ДОВГО Й БЕЗКОШТОВНО?
• ЩОБИ ЗВЕРНЕННЯ БУЛИ ДІЄВИМИ →

01.06.2017