На жаль, із кожним роком замість впевненості у своєму майбутньому українці відчувають усе більше розчарування. Свідченням цього є факт сумного лідерства України у скаргах до Європейського суду з прав людини. Отак ми хочемо євроінтегруватися з гангстерських позицій… Про Крим, Донбас і Коцабу – в інтерв’ю Оксани Щирби з Уповноваженою Верховної Ради України з прав людини Валерією Лутковською.

Оксана Щирба: Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення та прийдешнє. Як і чи захищає Конституція нині права людини?

Валерія Лутковська: Українська Конституція у 1996р., коли була тільки прийнята, вважалася однією з найкращих у Європі; вона найбільш повно охоплювала права, зазначені в міжнародних документах. Причому навіть не копіювала якийсь документ, наприклад Європейську конвенцію з прав людини, а уособлювала у собі положення декількох міжнародних документів, що стосуються питання захисту прав людини.

Сьогодні практика деяких міжнародних організацій, які імплементують міжнародні документи в галузі прав людини, пішла далі і розвинула певні напрямки. Тому я абсолютно схвалюю ідею, що частину Конституції України, яка регулює питання дотримання прав людини, необхідно актуалізувати відповідно до практики Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини. Тоді ми будемо мати на національному рівні більш широкий формат захисту прав людини.

Оксана Щирба: Як ми виглядаємо у сфері захисту громадянських і політичних прав порівняно з іншими державами? Більш чи менш розвиненими?

Валерія Лутковська: Якщо порівняти з більш розвиненими державами, то ми програємо, порівняно з менш розвиненими – виграємо. Але якщо говорити більш конкретно, у нас є певні проблеми, які закріплені на конституційному рівні, але недостатньо розвинені на рівні національного законодавства. Мова про конкретні законодавчі механізми імплементації конституційних норм.

Screenshot_5

Візьмемо, наприклад, право збиратися мирно. Таке право є згідно з Конституцією. Є і рішення Конституційного суду, яке конкретизує певні процедури його реалізації, але досі немає законодавчого механізму, як це право реалізувати. У зв’язку з цим ще два роки тому в нас була велика проблема, яка полягала в тому, що місцева влада починала створювати власні положення про те, яким чином на території певного регіону проводити мирні зібрання. За певний час людина мала повідомити органи державної влади про проведення мирних акцій, аби влада могла створити умови для їх безпеки або заборони шляхом звернення до суду щодо проведення тої чи іншої мирної акції. Тому виникла величезна проблема, коли ми пояснювали місцевим радам, що не можна встановлювати власні правила для окремого регіону і не можна діяти всупереч положенням Конституції.

На сьогодні ми так і не домоглися того, щоб парламент прийняв нарешті «Закон про свободу мирних зібрань», який би встановлював механізм реалізації цього конституційного права. Але існує проблема не лише з реалізацією цього права. Немає відповідних механізмів, встановлених законом, яким чином має діяти Національна поліція у випадку, якщо мають місце так звані контр-зібрання. Ось один із відомих прикладів. Є рішення Європейського суду з прав людини, яке стосувалося справи «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії». Тоді збиралися дві групи людей. Перша група виступала проти абортів, а друга – за. Відповідно, неприйняття державою позитивних зобов’язань стосовно обох груп, які реалізовували своє право на мирне зібрання в одному і тому ж самому місті, Європейський суд констатував як факт порушення прав людини на мирні зібрання. У нас сьогодні немає законодавчого акту, який би чітко визначав, як має діяти поліція, коли, наприклад, є група осіб, які хочуть провести демонстрацію «за» і водночас є інша група людей, яка хоче провести демонстрацію «проти». Обидві групи мають право на цю демонстрацію, але невідомо, як при цьому має діяти поліція. Є й інші підстави говорити, що нам потрібен такий закон. На жаль, його ще не прийняв парламент. Нам не вистачає політичної волі навіть з врахуванням того, що проблеми, які в результаті вилилися у події 2013-2014рр., виникли у зв’язку із тим, що у нас не було відповідної законодавчої заборони на втручання в мирні зібрання. Маю констатувати, що на сьогодні є приклади порушення права на свободу вираження поглядів, є проблеми з реалізацією виборчих прав. Нещодавно ми всі разом бачили пряму дискримінацію, яка відбулася, на жаль, під час проведення місцевих виборів, коли вимушені переселенці взагалі не мали можливості проголосувати – це при тому, що конституційне право у них є, а механізму реалізації цього права, який би дозволив їм прийти на виборчу дільницю і проголосувати, – не було.

МАЄМО СТВОРИТИ ЕФЕКТИВНУ, НЕЗАЛЕЖНУ СУДОВУ ГІЛКУ ВЛАДИ, ЯКА ПЕРЕСТАНЕ БУДЕ ЗАЛЕЖНОЮ ВІД ПОЛІТИЧНИХ КОЛИВАНЬ

Оксана Щирба: Вимушені переселенці з Донбасу і Криму апелюють до влади щодо невирішених проблем, у першу чергу житлових і працевлаштування. Більшість людей кажуть, що влада ігнорує їхні прохання та пропозиції. Сотні, а може, й тисячі переселенців не отримують соціальні виплати. Про яку силу Основного закону у цьому випадку можна говорити?

Валерія Лутковська: Я не думаю, що в Конституції України має бути зазначено про те, що держава повинна забезпечити кожну родину житлом. Це утопія. Щодо працевлаштування, то тут є різні випадки, але я би їх не узагальнювала щодо ВПО, тому що статистика свідчить про те, що серед тих, хто зареєстрований у центрах зайнятості, лише 5% готові працювати. Проблема полягає у тому, що в державі немає бачення того, що буде з вимушеними переселенцями завтра.

Теоретично з точки зору держави може бути два підходи щодо особи, яка вимушено залишила домівку через бойові дії: або ця особа має перечекати і після відновлення Донбасу, після повернення під українську юрисдикцію Криму повернутися назад. Тоді не потрібно створювати якісь шалені умови життя для переселенців, адже зрозуміло, що завтра люди повернуться на місце постійного проживання. За таких умов потрібно, щоб в особи був дах над головою та гроші, аби вона мала змогу перечекати, а потім повернутися на батьківщину.

Screenshot_6

Або є й інший варіант, коли особа вже не повернеться назад. Таких ВПО я знаю багато. І навіть якщо встановиться мир на Донбасі, буде відновлена інфраструктура, то у зв’язку з політичними поглядами деякі переселенці вже ніколи не зможуть повернутися назад. Їх потрібно інтегрувати у ту місцеву громаду, в якій вони знаходяться зараз. А інтеграція в громаду – це і місце проживання, і робота, і місце для дитини в дитячому садочку, і право проголосувати за місцеву владу.

У зв’язку з тим, що в держави немає стратегічного бачення та розуміння того, яким чином можна інтегрувати ВПО в місцеву громаду, й виникають ті проблеми, про які Ви кажете. Бо якби держава бачила майбутнє ВПО з перспективою принаймні на 5-7 років, то держава зараз би провела інвентаризацію з метою з’ясувати, чого не вистачає громаді, і де ВПО можуть допомогти.

Взагалі-то ВПО – це люди, які працювали, мають певний професійний досвід: хтось працював лікарем, хтось вихователем у дитячому садочку, хтось будівельником, хтось бізнесменом… Якби у ході інвентаризації держава з’ясувала, де зараз знаходяться ВПО, який професійний досвід вони мають, і як можуть бути корисними громаді, тоді б на державному, регіональному та місцевому рівнях були б визначені ті пріоритетні моменти розвитку місцевої громади, які б дозволили залучити ВПО до суспільного життя: для них би з’явилися робочі місця, вони б не відчували себе певним тягарем для громади, і громада би приймала їх. Є багато таких проблем, про які держава не встигає подумати, а у результаті страждає ВПО, громада, маємо конфліктні ситуації.

Оксана Щирба: Не встигає чи не хоче?

Валерія Лутковська: Це вже інше питання. Я говорю про необхідність національної стратегії щодо ВПО вже півтора року. На жаль, я не можу достукатися до тих, хто має розробити цю стратегію. Думаю, що простіше зібрати представників громадянського суспільства, сісти і написати. Але яким чином потім її реалізовувати? Адже це все одно має робити держава. Ми можемо написати сам текст стратегії, але ж її потрібно прийняти на державному рівні у вигляді закону. Нині є велика кількість підзаконних правових актів, які, швидше за все, погіршують життя ВПО, ніж полегшують. Національна стратегія щодо ВПО мала б задати певні норми, в яких би згодом уряд діяв і не міг би вийти за межі того, що вже визначено законом. А ще потрібна політична воля для її реалізації.

Оксана Щирба: Експерти зауважують: Основний закон у нас лише на папері, статті ігноруються та порушуються. Що треба зробити, аби діяла сила законодавства?

Валерія Лутковська: Є єдиний, визнаний в усьому світі механізм, який може реально захистити права людини. І це не омбудсмен, на превеликий жаль. Омбудсмен лише сприяє захисту прав людини. Але навіть найвищі акти реагування омбудсмена не є нормами прямої дії, це найчастіше рекомендації. Єдиний орган, який дійсно може захистити, – це суд. Але для цього суд має бути справедливим. В Європейській конвенції з прав людини є стаття, яка зазначає, що кожна держава зобов’язана мати ефективний засіб захисту прав людини. І кожен раз, коли Європейський суд з прав людини розглядає якусь справу, то щоразу з’ясовує, чи є ефективний засіб захисту. І ви можете побачити по українських справах, що найчастіше фігурують дві статті щодо порушення прав людини – це ст. 6 і 13. Тому в нашому випадку ми маємо створити ефективну, незалежну судову гілку влади, яка перестане буде залежною від політичних коливань.

Оксана Щирба: 4 лютого Європарламент ухвалив резолюцію, в якій засудив «безпрецедентний рівень» порушення прав кримчан, зокрема, кримських татар в анексованому Росією Криму. Правда, російська «влада» Криму заперечує факти порушення прав людини на півострові. Комісар з прав людини Мужнієкс закликав «владу» півострова припинити протиправні дії. Чи можуть заклики міжнародної спільноти зупинити Росію?

Валерія Лутковська: Це єдиний вихід, який ми маємо нині. Я можу вам сказати, що протягом 2014-15рр. ми спільно з представниками громадянського суспільства були майже на всіх асамблеях міжнародних організацій. Ми проводили паралельні заходи, щоб роз’яснити міжнародним організаціям, що відбувається в Криму, про утиски кримських татар, українців і чому ми вважаємо це порушенням прав людини. Ця величезна робота була зроблена якраз для того, щоб міжнародні спільноти посилили свій вплив на Росію. Тому що тільки так нині можна вплинути на Російську Федерацію в поєднанні з економічними санкціями. Тільки так можна змусити поважати Україну.

Оксана Щирба: Захист прав журналістів. Останнім часом це питання звучить дуже гостро, оскільки за свої законні права говорити і писати правду у будь-яку хвилину ми, журналісти, можемо сісти за грати? У таких випадках, які Ваші дії як омбудсменки? Чи до кого нам звертатися за захистом?

Валерія Лутковська: Не обов’язково можна сісти за грати, можна потрапити у список сайту «Миротворець». Мене у цьому випадку питання турбує більш широко, адже проблема у тому, що не лише журналісти можуть реалізувати своє право на свободу вираження думки, це стосується кожного. Ми не можемо отримати ту інформацію, яку ми могли б отримати, коли б журналісти були вільними. Питання на сьогодні дійсно є актуальним.

Є випадки переслідування журналістів за їх позицію, але якщо говорити про кримінальний процес, то єдина правильна відповідь, як захистити журналіста, може бути лише одна – звернення до адвоката. Професійна адвокатура – це єдиний орган, який сьогодні може захистити права будь-якої людини, у т.ч. і журналіста, в кримінальному процесі. Крім того, з цим пов’язано питання справедливого судочинства і справедливої судової гілки влади.

Оксана Щирба: Прокоментуйте, будь-ласка, ситуацію з журналістом Коцабою. Чи є ще можливості звільнення в’язня сумління? Хто відповість за таку наругу над громадянином?

Валерія Лутковська: Прокоментувати я її можу як людина, яка займалася цим питанням у межах своєї компетенції, тому що згідно з новим Кримінальним процесуальним кодексом в Уповноваженого з прав людини немає жодних повноважень у кримінальному процесі. Журналіст Коцаба знаходиться в умовах ув’язнення, відповідно ми регулярно моніторимо дотримання його прав в умовах слідчого ізолятора. Ми листуємося з ним, відповідаємо на його звернення, намагаємося відреагувати якомога швидше. Крім цього, моніторимо той процес, який відбувається стосовно журналіста. Тобто, представник Уповноваженого кожного разу присутній у судовому процесі.

Такий моніторинг проводиться з декількох причин. По-перше, я отримую дуже багато скарг щодо того, як несправедливо поводиться суддя під час засідання. Щоб реалізувати свої звернення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів, мені потрібно, щоб моє подання було обґрунтованим. Але це зробити без присутності на судовому засіданні представника омбудсмена неможливо. Тому у таких резонансних справах він, зазвичай, присутній під час суду. Суддя це знає, ми не приховуємо. По-друге, ми отримуємо дуже багато міжнародних запитів. Щоб реагувати на них, ми маємо знати, що відбувається у судовому процесі.

Більш детально коментувати цю справу не можу, тому що вона розглядатиметься в апеляційній інстанції і впливати на судовий розгляд я б не хотіла. Але те, що справа пов’язана з двома аспектами: з одного боку з несправедливим судовим розглядом, а з другого – зі справою на свободу вираження поглядів, це дійсно правда.

Оксана Щирба: Т.зв. декомунізація проходить, як стверджують експерти, у більшовицькому стилі, зверху і без погодження з громадою. Типовий приклад – ситуація з Комсомольськом, Кіровоградом, багатьма вулицями в Києві, Одесі. Заборонена і компартія. Хоча не просто ліві при владі у багатьох країнах ЄС, але й комуністи засідають у парламентах… КПУ оскаржує в ЄСПЛ рішення про заборону – чи є майбутнє у цієї справи, як Ви вважаєте?

Валерія Лутковська: Судовий розгляд позову КПУ проти Міністерства юстиції продовжується. У зв’язку з цим перспективи визначити важко, бо я не знаю перспективи судового розгляду в Україні. Про Європейський суд годі й говорити. А щодо декомунізації… Так, у нас є декілька звернень щодо неврахування думки громади при перейменуванні вулиць чи перейменуванні міст, але я не впевнена, що можна говорити про порушення прав людини. Ми будемо думати, дивитися, чи зможемо відреагувати на ці сигнали.

Тарифы для аккаунта "Стандарт"

1 міс. Время доступа:
1 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
30,35 грн
3 міс. Время доступа:
3 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
91,05 грн
6 міс. Время доступа:
6 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
182,10 грн
9 міс. Время доступа:
9 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
273,15 грн
12 міс. Время доступа:
12 м. 0 дн. 0 ч. 0 мин.
364,20 грн
30.06.2016 new-republic

Вхід

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.