Сьогодні більшість населення говорить, що, на жаль, вимоги Майдану не виправдані, а жити стало на порядок важче, ніж до нього. Однак були люди, які ще тоді збагнули – все закінчиться кров’ю. Залишається й багато й тих, хто продовжує вірити в Майдан, чиї можливості не здійснилися. Чуттєва розмова із видатними жінками – співачкою Ніною Матвієнко та поетесою Євгенією Більченко – які відкрили свою душу для розмови про те, що було і що ще доведеться пережити. Дві сторони медалі…

Ніна Матвієнко – легенда української музики послідовно та категорично була проти Майдану, Євгенія Більченко – сучасна письменниця, викладачка, щиро була з майданівцями з самого початку. Розмови без купюр вела головна редакторка  Віра Андріюк.

НІНА МАТВІЄНКО

Ніно Митрофанівно, Ви людина-легенда, і одна з надзвичайно небагатьох публічних осіб, яка висловлювалася критично з приводу подій на останньому Майдані. У Вас настільки точні і прогностичні посили були у той час, я підозрюю, це пов’язане, як із правильним розумінням політичного стану країни, так і з життєвим досвідом, і з материнським відчуттям. Ви можете пригадати той час, коли розпочиналося ще мирне протистояння, т.зв. студентський Євромайдан, чи відчували Ви вже тоді неладне?

У мене несподівано виникла тривога. Внутрішня недовіра до всіх, хто стояв на цій трибуні. Це мені нагадало Жовтневу революцію, яка закінчилася трагедією для всіх народів. Історія повторюється, у певних знаках, у певних формулах, і навіть числах та роках. Було дуже підозріло, що запрошувалися на Майдан саме діти, молодь, майбутнє нашої нації. І звичайно, згадалися Крути. Духовні люди також молилися. Пророкування віщували біду. Я не могла бути байдужою. І я це поєднала з тими хлопцями, які «Нас тут триста, як скло» — це такі загальновідомі речі і вони повторилися. Мені багато не повірило, навіть мої друзі відвернулися від того, що я говорила, і роками не спілкувалися, не можна було знайти спільної мови.

Зараз на цьому всьому йде велика нажива, корупція існування нашого, нашої честі, нашого достоїнства, нашої свободи. Наче совість нашу закопують. І разом із землею вивозять за кордон. Багато людей продалося, бізнесові структури тепер об’єднуються. Як вирвати у когось щось, як пересилити один другого! Щоб вони сьогодні не говорили, як би вони не лізли в ефір – не вірте цим людям! Коли сказано було знищити всі казино і гральні автомати, то на цьому наживалися лідери партій і їхні помічники. Це були справжні банди. Якщо з цього починати, то страшно подумати, як це — чистий народ, довірливий відкрив свою душу, і як вони її топчуть сьогодні.

Чи бачите Ви, яким чином можливо зупинити війну, гадаєте це здатен зробити Порошенко, чи необхідні нові вибори, аби до влади прийшли дійсно ті, хто дбатиме про країну, а не про свої мільярди?

Війна їм вигідна, вони її не зупинять. Нічого не станеться, поки цих наших лідерів там діти не загинуть. А вони не загинуть. Вони потихеньку вивозять свій базис в інші країни. Вивозиться земля, бурштин, ліс. Мені так стидно за ту брехню, яку вони пишуть, що за вимогою Євросоюзу, доки ми не дозволимо вивезти ліс, вони нас не впустять. Та вони нас ніколи туди не пустять! І нам воно не потрібно, бо у нас все є — чи ми такі бідні, що нас туди пхають? Це все обіцянки. На цьому крутиться політична брехня. Без мудрої голови, без національної ідеї, без лідера — Україна неможлива. Сьогоднішні лідери харчуються людською довірою, а ми ж їх обожнюємо і збагачуємо на наших податках і на війні.

Як ми бачимо зараз, жителі країни розділені вже навіть не на дві частини, а на десятки: хтось продовжує ненавидіти Росію і Путіна, хтось Порошенка, хтось «москалів», хтось «бендерівців», хтось американців, євреїв, а хтось навіть українців, значна частина тікає за кордон чи ледь виживає. Як Ви вважаєте, що сьогодні у державі може стати об’єднуючим моментом для простих українців? Що може допомогти здолати цю ненависть, цей біль?

Це все штучно зроблено, спеціально, щоб нас роздробити, і щоб ми не могли потім по кусочкам склеїтись. Має бути клас інтелігенції і вони повинні йти в народ, розшифровувати справжні події. Політичні структури будуть її боятися, бо вони продажні, підконтрольні якомусь лідеру. А справжнім лідерам — духовним, аналітичним, інтелектуальним — належало право бути вільними і говорити вголос про своє право на життя, право на існування кожної людини. Один Шевченко був на всі століття і до сьогодення, Котляревський, Леся Українка — для кожного був свій час, і кожен розумів, що слово було зброєю. Але спочатку ідея, а потім вже слово. Спершу подумати, а потім сказати. Ми неправильно тримаємо наш тризубець — треба, щоб символ сокола летів уверх. І прапор наш: зверху має бути сонце, а знизу — вода. І ніхто не хоче заступитися, бо ніхто не розуміє символів до кінця. Від нерозуміння висихає вода, висихає Україна. Вода висихає не тільки в колодязях, але й у річках. Переговори як такі чомусь не відбуваються, це сенсаційне становище.

ОДНАК БУЛИ ЛЮДИ, ЯКІ ЩЕ ТОДІ ЗБАГНУЛИ – ВСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ КРОВ’Ю

Це тільки, як Шевченко писав: «Громадою обух сталить… Та й заходиться вже будить». А в нас вже зараз такий момент, що Україні більше нічого втрачати. Ми стали заложниками своєї долі і свого православ’я. Церква повинна бити сьогодні на сполох, бо хто ж буде сьогодні нашим апостолом правди і науки. Наш Бог сивіє від нашого мовчання і рабського терпіння, а ми чадо Боже і повинні стати на захист нації Божої. Так було споконвіку, церква захищала свій народ і свого Бога.

Ніно Митрофанівно, якою Ви бачите нашу Україну через 20 років?

ТЕРПІТЬ ТРЕБА БРАТА, РІДНУ ЛЮДИНУ, А ТАКОГО ЗЛА НЕ ТРЕБА ТЕРПІТЬ

У великих боргах перед світом. Але найбільшим боргом нашим буде — відповідь перед Богом. Всі інші фінансові борги ще жодна країна до кінця не сплатила. Ми будемо боржниками перед своїми дітьми і внуками, якщо за ці 20 років нічого не зрушимо. Але останнє є завжди — надія. Скільки ще буде при владі Порошенко?

Ще 2 роки.

Я ВІРЮ, ЩО ЗНАЙДЕТЬСЯ ТА ЛЮДИНА, ЯКА ЗУПИНИТЬ ЦЕЙ ВЛАДНИЙ КУРВІЗМ

Що ж з нас буде за 2 роки? Мені здається, що ми притаїлися і чекаємо знаку. Має з’явитися. Навіть на смітнику може соняшник вирости. Я вірю в це. Треба ставити поперед себе слово «вірю» і йти за ним. Бо якщо ти ставиш слово «ні/не», то ваше мислення не має перспектив. Я вірю, що знайдеться та людина, яка зупинить цей владний курвізм. Цей страшний фанатизм на знищення людини. Я навіть не можу уявити, чому всі мовчать. Коли я виступала у Львові на концерті, і там говорила: «Не пускайте дітей, бо скоро отримаєте похоронки і будете клясти цю владу, а не мене». Це йде кланова війна. Влада користується нашою національною ідеєю. Подивіться, що вони роблять з нашими пенсіями, як вони руйнують останні надії. Це не є війна за Україну. Війна руйнує наше життя, знищує невинних людей, знищуються людські цінності, знищуються аграрії надуманими податками, знищується кожен житель України. Йде війна на сході і паралельно війна на Україні. 

Скажіть, якби сьогодні до влади прийшли ті, хто розпочне процес модернізації, процес нової індустріалізації, чи готові б Ви були приєднатися як політик до команди чи все-таки б залишилися на своїй творчій стезі?

У мене є таке бажання. Тільки треба, щоб багато народу було. Мені треба, щоб була площа, і я б вийшла, як Жанна Д’арк — а що мені втрачати?.. Треба бути дочкою України і сином, матір’ю і батьком, братом і сестрою. Треба бути на цій Україні, не шукати чогось кращого. Я думаю про землю як про матір, вона не відлучена від мене. Влада повинна бути українська, як в Японії, як в арабів, як в Китаї. У мене для обурення просто немає слів. Я стаю німа від того болю. Кожен день ти дивишся на цю брехню. А ми деморалізовані, ми не знаємо, хто ми є зсередини. Не захищаємо себе, як слов’яни. Якщо не знаємо свого начала, то кінець буде швидким. Терпіть треба брата, рідну людину, а такого зла не треба терпіть.

ЄВГЕНІЯ БІЛЬЧЕНКО

Євгеніє, Ви були на Майдані. У мене таке до Вас, можливо трошки дивне, запитання, через 3 роки, але я мушу його поставити. Мені його навіяло одне відео, яке я побачила десь у грудні 2013-го. Журналістка ходила і запитувала у мітингувальників, за що вони виступають, і всі 3 опитаних дали різні відповіді: один із них мітингував за Євросоюз, інший за побитих студентів, третій за усунення злочинної влади. Тому у мене таке питання, а за що вийшли Ви?

З самого початку Майдану, я помітила таку рису, що це абсолютно різнокольорове гетерогенне видовище, ідентичності спільної з самого початку не було. Усе це, назване кимось спектаклем, а кимось спалахом народної стихії, розпадалося на таку множину фрагментів, що я не впевнена була спочатку, що на цьому тлі – на тлі такої великої кількості ідентичностей, а точніше – їх відсутності, можна взагалі розіграти спектакль.

Що стосується особисто мене, то перший поштовх, який мною керував, – так би мовити, «етико-педагогічний інстинкт». Виховне, яке переростало у моральне. Для мене основною проблемою було побиття студентів, насилля над свободою слова, над самістю як такою. Якщо говорити про мої пріоритети, то вони були не національні і тим більше не націоналістичні, а демократичні, на той час - ліберальні. Але я можу зараз постулювати свій відхід від класичного лібералізму, який мене дуже розчарував виправданням американського глобалізму.

Для мене були важливими два аспекти: громадянські свободи і боротьба з корупцією. Але найперше, що керувало серцем, - факт побиття людей. Можна сказати, що ненасильство як певна моральна та педагогічна цінність перевищувала всі інші міркування. Тим більше, мені здавалося, що Помаранчевий майдан, який так убого провалився, створив сприятливі передумови для наступного пасіонарного поштовху в Україні, що це буде певний зсув свідомості у бік громадянського суспільства. І, якщо до моїх пріоритетів, які я перелічила, додати ще національну ідею, яка, безумовно, була, то ця ідея стосувалася не етнічної і навіть не державної нації, а саме громадянської нації. Полікультурного та демократичного населення країни, політика якої відповідає тій концепції нації, яка існує у європейському світі.

ЕЛЕКТРОННИЙ ТЕРОРИЗМ – ХАРАКТЕРНА РИСА СУЧАСНОЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

Скажіть, а коли Ви перебували на Майдані невже не розуміли, що тон задають ультраправі, неофашисти, яким була важлива кров, а не дотримання прав і свобод громадян, не право на вільне висловлювання й інші європейські цінності?

Я це бачила - і не бачила одночасно, зосереджувала свідомість на ліберальних аспектах, але витісняла на периферію позасвідомого аспекти неофашистські, і це моя історична провина. Зараз я знаходжуся в такій ситуації, коли праві патріоти України звинувачують мене у «національній зраді», а кремлівські імперці намагаються повісити на мене пряму провину за події на Донбасі. І тут треба дуже чітко визначатися з тим, який ступінь провини я можу на себе взяти. Я відчула, що починається щось недобре, коли з’явився портрет Бандери на площі, але того було мало. Був ще один момент неприємний, коли я відчула як письменник, що відбувається спектакль. Поети-ентузіасти зі мною на чолі підійшли до керівництва Майдану (я тоді мала всі «корки»), і я попросила дати дозвіл на виступ літературної делегації і нам цей дозвіл дали. Але безпосередньо перед сценою почало щось відбува- тися, під’їхав Кличко, переговорив із ними, після цього на сцену випустили якусь естрадну співачку, а нам веліли йти. І одна з моїх колег, до речі, родичка героя Небесної Сотні, сказала, що це все - підстава. Нам сказали, що ми можемо прийти почитати вночі – так би мовити, не у «прайм-тайм». Тоді я побачила, що сцена - повністю розпланована, організована. Але і того було замало. Був момент, коли до мене підходив знайомий, що удавав секретного агента, намагався кинути через мене якийсь фейк про 300 убитих у ніч побиття хлопців і дівчат, начебто спалених в одному з київських моргів. Інформація була ідіотично закодована в діалог-бесіду таких собі співробітників «органів» («перший-перший, я другий»): на що це все було розраховано? Що я закипітиму і кину це листівкою, провокуючи більше жертв? Був випадок, коли співпрацівники «Правого сектору» прямо повідомили, що зброя є, але в хід не пускається. Далі самі знаєте, що було.

ЩОБ ВОНИ СЬОГОДНІ НЕ ГОВОРИЛИ, ЯК БИ ВОНИ НЕ ЛІЗЛИ В ЕФІР – НЕ ВІРТЕ ЦИМ ЛЮДЯМ!

Для мене все це дійство тоді і тепер носить подвійний характер: з одного боку, це спланована організація, політичний спектакль, а з іншого - стихійні поривання мас, що супроводжують спектакль, то підбурюючи його, то будучи самі підбурені ним, то ламаючи його сценарії. І я дуже сподівалася на цей останній варіант: на ламку, на те, що вільна стихія переможе політику. Адже це – синергетика: у будь-якій миті зламу в системі є віяло варіантів і кожне з відгалужень цього віяла за теорією вірогідності однаково може збутися. Знаю, що наївно, але вся філософія за великим рахунком – це апофеоз наїву. Зараз ідуть суперечки: прибічники Майдану відстоюють, що це був романтичний порив, а противники Майдану - що це був чисто перформанс для «лохів». Мені здається, що це був гібридний феномен, в якому була і навмисність, і органічність. Мені вірилося, що переможе органічність. От коли після «перемоги» почався поділ влади, стало усім очевидно, що це не так.

Бог милував: я не ходила на вибори, у день обрання Президента я повернулася із захопленого уже ополченням Донецька, у мене там була дискусія з проросійською донецькою інтелігенцією, де я намагалася показати, якими були ті люди, що вийшли першими. Мені не повірили. Обстрілів ЗСУ ще не було, але кремлівська пропаганда і момент ненависті до цієї влади, як і до націоналістичних маркерів Майдану, був таким сильним, що з мого анархо-патріотичного пацифізму зробили щось на зразок прихованої бандерівщини. Хоча мене вразила одна сцена: дівчинка, очевидно, прибічниця ополчення, плакала під час слухання вірша «Я – мальчик». Вразило так, що, вернувшись до Києва, я злягла з гіпертонічним кризом.

Якби сьогодні розпочався новий Майдан, чи вийшли б Ви знову?

Зараз я б не вийшла на Майдан, якщо це був би праворадикальний Майдан на зразок «Азову» – ні в якому разі. Якби це був би (що майже неможливо) ліволіберальний Майдан – важко сказати, бо вже з’являється такий острах, що цим може скористатися якась проросійська/ прокремлівська, центристська чи ще «проякась» сила. Але й залишити все так, як є, теж неможливо. Неможливо здатися, відчути себе лузерами. Тому одразу після перемоги Порошенка почалася спроба опозиції. Показово, що я була волонтером (не членом, як деякі сурмлять) саме «Правого сектора», бо у нас було російськомовне проліберальне крило, і, чесно кажучи, взагалі люди не говорили про націю, а говорили речі проти цієї влади. Мені треба було вибрати варіант опозиції, бо знаходитися при тій владі тихо було і є неможливо. Вибрати прокремлівську опозицію я не могла і не можу зараз, вибрати варіант ліберальної опозиції – її просто не було і зараз її немає. Треба було обрати якийсь варіант людей, допомагати, щоб вони менше гинули на фронті. І так я почала їздити на фронт. Так почалася моя війна, яку я сприймала як новий Майдан. Я до кінця вірила, що буде третій Майдан, який буде не лівий і не правий, а якийсь – загальний для усіх простих людей. Вірила до кінця, що бійців, які гинуть на фронті, я зможу переконати у людяності – я ж до кінця їздила і читала їм текст «Чело вечности». А вони відповідали, що спочатку розберуться з «сєпарами», а «потім» – з владою. Для мене до сих пір існують люди, які вимагають милиць, ліків, одягу. Але ніякого «потім» у тому вигляді, в якому хотять вони, я уже не хочу.

ЯКБИ МАЙДАН ПЕРЕОРІЄНТУВАВСЯ НА СОЦІАЛЬНІ ГАСЛА, ТО ЙОГО Б ПІДТРИМАЛА ВСЯ УКРАЇНА

Остаточне прозріння наступило, коли я поїхала у складі акції Дениса Блощинського на території, тоді тільки звільнені від ДНР і зайняті українськими військами, - до східних містечок – Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ. Що тобі сказати? Патріотів там жорстко тролили, вони плакали і ламали руки на мені. Але... їх було не більше 100 людей біля сцени. Міліціонери потайки сказали мені, що коли приїздили незадовго до нас московські гості, то було 2000 людей на площі. Тоді я пішла в люди, трохи поспілкувалася з ними. Чесно кажучи, я спілкувалася з тими, хто партизанить в ополченні. Цікава історія вийшла: людина, яка займалася там партизанством із російськими інструкторами, мала дочку, яка читала і любила мої вірші про Майдан, у них був банальний у трагічності сімейний конфлікт. І людина, з якою я спілкувалася, добре до мене поставилася, незважаючи ні на що. І я вислухала протилежну думку, – це не змінило моїх демократично-ліберальних поглядів, але дуже сильно переформатувало свідомість на бік захисту прав «чужих», а не тільки «своїх». «Чужих», які так само є громадянами країни Україна. Я тоді написала текст «Они называют нас», про підлітка, якого забили до коми люди з синьо-жовтими прапорами при руйнуванні пам’ятника Леніну.

НАВІЩО БУЛА ЦЯ РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ, ЯКЩО ТИ ЖИВЕШ У ЩЕ БІЛЬШЕ РАБСЬКОМУ СТАНІ, НІЖ ТИ ЖИВ КОЛИСЬ?

А як Ваші контакти з Заходом?

Контакти із Заходом – це європейська філософська та літературна спільнота. Я дружила з уже покійним відомим філософом, автором проекту «Поліфонічна гуманістика» Бенно Хюбнером, який визнаний за ґуґл-топом кращим філософом-класиком сучасності. Я була його синхронним перекладачем в Україні. Бенно Хюбнер був офіційним опонентом Олександра Дугіна. У нього були дуже цікаві погляди, він цікавився марксизмом, католицизмом, плюралізмом. Він дуже радісно вітав початок Майдану: писав мені підтримувальні листи, казав мені переправляти їх до Ради Європи. Але в певний момент часу, коли Майдан почав мілітаризуватися, він відійшов від справ і постулював: «Там фашизм». У цей же час ще один мій друг, художниця, нині покійна, вона настільки перенервувала, що отримала інфаркт. Романтична особа, ночувала на Майдані, для неї це було щось на зразок Woodstock. Кожен сприймав по-своєму. І коли почалася «Груша» на Майдані, вона дуже сильно захворіла, і серце здало.

Зараз активно співпрацюю з літературними колегами з Північного Потомаку, де у школі вивчають мої поезії, мій збірник міститься у бібліотеці Американського конгресу та в ряді національних бібліотек Західної Європи. Тексти перекладено на англійську, польську та російську мову. Вірш «Хто я?», по-моєму, на 23 чи більше мови світу. Навіть, на якісь африканські.

Як гадаєте, що може стати об’єднуючим елементом для громадян, аби все забулося, всі образи, страшна війни простилися, громадяни Заходу та Сходу нарешті помирилися - чи це неможливо, і розбрат триватиме ще довго?

Я чітко бачу спільну українську ідею і бачу механізм її реалізації. Бачу як письменник. Бачу як філософ. Бачу як громадянин. І це – явно не новий Майдан, тому що новий Майдан або не збереться, або збереться збочено – це факт. Якою я бачу цю ідею? Моя ідея – це послідовне, голосне і стійке відстоювання громадянських свобод та соціально-економічних прав для тих, хто мовчать. Суть відстоювання – у подоланні масового страху через голос. Тут нам потрібно розмежувати дві категорії людей. Перша, реальне населення, і дуже часто воно складає мовчазну більшість. Люди, які бояться, не наважуються, побоюючись втратити роботу чи соціальний статус, люди, які не вирішили для себе щось, але вирішили одне – вони хочуть спокою. У них відбувається вибивання ідентичності з-під ніг. Тому що та громадянська ідентичність, яка сформулювалася під час Майдану, була повністю витіснена мілітарною, фундаментально-національною.

Я кажу жорстокі речі для людей Майдану, для бійців, для патріотів. Задача полягає в тому, щоб вирвати із себе шматок серця, і, як наслідок, шматок України. Тої України, яка пожирає саму себе. Мати мужність визнати, що треба змінюватися. Багато людей на це не готові. Вони думають, що якщо вони визнають, що ми зробили помилку, то це означатиме їх зраду, пересування у протилежний табір. Це також стереотип. Стереотип чорно-білого бачення світу, який нам нав’язала влада.

А є друга частина людей, яких насправді - маргінальна меншість. Але вони активно імітують волю народу в мережі інтернет. Це не тільки боти проплачені, є ще ж ідіоти, які це роблять безкоштовно. За рахунок того, що вони резонно плодять акаунти і групи за інтересами, складається враження, що вони претендують на якесь народне судилище. Цей електронний тероризм – характерна риса сучасної тоталітарної системи, яка вже не може діяти лише контролем з боку органів безпеки. Це тоталітаризм нового типу. Утім, і від старого лишилося багато чого: заборони партій і ЗМІ, цензура повна, арешти, убивства журналістів, доноси, погроми. А от віртуальні нагляди знизу і гібридні війни зверху – це вже симптоми неототалітарності. 

Якщо ми говоримо про реальних людей в реальній країні, то мені здається, що треба обрати – шляхом громадської активності, письменницької активності, освітньої активності такий спільний знаменник, який влаштує всі регіони України. Під час Майдану я їздила в тоді обстрілюваний Донецьк і спілкувалася з одним чоловіком, письменником, який зараз в Криму. Він не був ні прибічником, ні супротивником Майдану, він скоріше прийняв нейтральну сторону. Він мені сказав дуже хорошу фразу: «Якби Майдан переорієнтувався на соціальні гасла, то його б підтримала вся Україна». Справді, багато людей на Донбасі, які нині підтримують ЛДНР не є ні прибічниками Кремля, ні, тим більше, фанатами Януковича. Місцеві багато чого можуть згадати про місцеву корупцію. Але суть у тому, що вони не прийняли нашого націоналізму. Тому рішення про ополчення також було частково стихійним, як і Майдан.

Люди насправді готові йти на діалог, не вистачає медіаторів, транснаціональних посередників, парламентарів від культури, від літератури, від гуманістики, які здатні цей діалог зробити не політичним, а людяним.

Нам конче зараз треба робити конвергенцію лівих і правих ідей. Два дзеркала мають стати діалогічною призмою. Якщо ми беремо конвергенцію (у кращих традиціях від Питирима Сорокіна до Деніела Бела) начал - соціального, державного, національного і насамперед загальнолюдського - то ми отримаємо: а) цілком нормальну модель горизонтально побудованого суспільства, де буде свобода слова, плюральність думок, здатність чути іншого; б) хоч якісь елементарні гарантії соціального захисту, контроль корупції; в) буде мир і громадянська (не етнічна і не волюнтаристична політична) нація. Потрібні для цього децентралізація та локалізація, якими рухається світ.

ЕЛЕКТРОННИЙ ТЕРОРИЗМ – ХАРАКТЕРНА РИСА СУЧАСНОЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

Коли «барін» Байден приїздив до менеджерів-виконавців із рекомендаціями (це трошки трагікомічно було чути, але…) він почав говорити, що Україна повинна бути перебудована на зразок американських штатів, і кожен регіон повинен мати свою судову, правничу, управлінську і освітню систему. І наші, певно розраховуючи на те, що скоро в цій країні вже ніхто не буде знати англійської, перекладають «правнича» як «медична». Оскільки для них «федералізація» – це кримінальний злочин. Вони вбачають небезпеку у нормальному для постмодерну та неомодерну процесі фрагментації суспільства. Коли у всьому світі відбувається вихід регіональних та локальних ідентичностей на рівень міжнародний, коли національна держава вже не відіграє такої ролі, як у ранньому індустріальному модерні, ми застрягаємо навіть не у ньому, а в якомусь архаїчному, фольклорному варварстві і намагаємося побудувати суспільство на язичницькому палеоліті рун, свастик, блискавок Перуна і фалосів Ярила.

Як Ви писали у своєму блозі, тоталітаризм наступив… За що, власне, Ваш блог, найбільш читабельний на Liga.net і закрили. Як протидіяти цензурі та самоцензурі адекватним людям?

Потрібен майданчик для спілкування відкритих до діалогу людей. Головне, не треба боятися. Тому що насправді вони - не настільки сильні. Вони можуть прослухати телефон, зробити погром, звільнити. Як свідчать випадки з Коцабою і з Бузиною, вони можуть що завгодно, але знайдеться хтось, хто прийде на твоє місце. Бо якщо цього не робити, то завтра у могилі чи в’язниці буде не 1-2-3 людей, а буде половина населення. Тут вибір такий: або ти це робиш і ти знаєш, що ти хоча б подряпав цю систему, але для своєї совісті ти спокійний, або ти нічого не робиш, але живеш як раб. Тоді питання: навіщо була ця Революція гідності, якщо ти живеш у ще більше рабському стані, ніж ти жив колись?

Я також спілкуюся з хлопцями і по той бік барикад, і серед тих, кого ми кличемо «сепаратистами», трапляються чесні люди. Тобто у цій війні стикаються чесні, молоді, бідні люди між собою. Заради чого? Заради того, щоб дві системи – наша і кремлівська працювали узгоджено. А для мене очевидно, що вони працюють узгоджено. Я спокійно їздила в Росію завжди, але остання поїздка супроводжувалася погрозами ультраправих монархістів. Чого вони так цькують нині, коли гостро критикую режим Порошенко, люблять його? Ні російська, ні українська влада не зацікавлені у тому, щоб в Україні були мислячі люди. Вони зацікавлені у тому, щоб тут було - етнічне болото. Для мене ж, починаючи з перших днів Майдану, задачею був діалог українського і російського народів, на засадах спільної слов’янської історії, подекуди трагічної, подекуди веселої, подекуди тріумфальної, подекуди ганебної, але її нікуди не діти. Якщо абстрагуватися від імперіалістів, з одного боку, і від ультранаціоналістів, з іншого боку, - ми отримаємо нормальну формулу демократичного діалогу Росії та України. Навіть з переосмисленим радянським спадком. Тоді не буде цього трикутника жахливого: Україна між Росією і Америкою. Всі готові до діалогу, окрім влади та її лакеїв.

І, наостанок, таке прогностичне питання, якою Ви бачите Україну через 5 років?

Варіант перший, апокаліптичний: буде подальша етнізація, ізоляція і гомогенізація населення: намагання прибрати російськомовних як потенційних ворогів, потім дисидентів на зразок Коцаби, потім постмодерністів, потім – лівих і т.д. Буде тролінг всіх інакомислячих і влада буде робити квазірадянський неототалітарний дурдом «Сонечко». Закономірним результатом напруженої ідіотичної праці цього дурдому стане повна окупація України Росією. На це вони і розраховують. Я процитую лист про себе від кремлівця до нашого націоналіста: «Ви її там арештуйте. Чим вас буде більше, тим краще».

СТИКАЮТЬСЯ ЧЕСНІ, МОЛОДІ, БІДНІ ЛЮДИ МІЖ СОБОЮ. ЗАРАДИ ЧОГО?

Варіант другий, оптимістичний - пов’язаний із надією на перемогу здорового глузду. У нас поступово визріватиме така собі «п’ята колона», але це будуть - не ультраправі. Правих будуть взагалі знищувати, як знищили Лісника, наприклад. Причому мені їх було шкода, багато із них були класні люди. Їх прибирають дуже розумно – на фронті. Там, де були мої хлопці, я ласкаво називалася «Дон Кіхотом», бо вони казали, що я програю зі своїми поза-перебуваннями. Нація вище держави, хай так, але людина вище нації. «Нові ліві» повинні консолідуватися у боротьбі за людину, і тоді байдуже, хто це буде: власне, ліві, центристи, праві, ліберали, прибічники безалкогольного пива чи шведської родини – байдуже. Гуманізм не має меж і кольорів.

 І от тоді... тоді влада в особі нового зомбостада почне ніжно говорити про гуманізм, почнуть відкриватися таємниці війни, купа людей згадають, що насправді-то вони були «за мир». Скажу словами Володимира Висоцького: «Пусть впереди большие перемены - я это никогда не полюблю!». Я боюся, що, якщо гуманістична, ліва, соціальна, ліберальна ідея знову стане надбанням не пасіонаріїв, а влади (так само, як національно-патріотична колись), то вона одразу ж перетвориться на зацукровану начинку для кривавого пирога.

Але це вже - рокова діалектика історії, в якій, як показав досвід Христа, маленька людина може і повинна щось змінити.

 

• ← КАРПАТСКАЯ МЯСОРУБКА
• КОСТЬ БОНДАРЕНКО: «ЯК УКРАЇНА НА НАШИХ ОЧАХ СТАЄ КОРПОРАТИВНОЮ» →

28.02.2017