Впевнена, читачі погодяться, що в українському телебаченні вибір дуже скромний. Необ’єктивні новини та куплені політичні шоу, низькопробні «мильні опери» та ситкоми і цілодобове повторення старих випусків «Вечірнього кварталу». Наше телебачення викривило кожну зі своїх безпосередніх функцій: не інформує, а запудрює мізки, не розважає, а отупляє, не розслабляє, а напружує та змушує жити у постійному страху.

Розмови про альтернативу — створення суспільного телебачення — ведуться з перших років незалежності. Основна відмінність суспільного від державного або комерційного ТБ — воно не танцює під владну дудку та не женеться за отриманням прибутку, а існує для задоволення освітніх і культурних інтересів населення. Суспільне не має піддаватися тискові з боку політичних еліт або олігархічних кіл, адже його фінансування в ідеалі має здійснюватися завдяки абонплаті від глядачів і комерційних рекламних коштів, а не з держбюджету. Чи працюватиме така схема в Україні і чому держава знову влізла туди, куди не слід, — розбиралася Дар’я Левковська.

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД: ЗДОБУТКИ ТА ВТРАТИ

Родоначальницею суспільного мовлення вважають Велику Британію. Там у 1922р. заснували нині могутню та відому на весь світ BBC. Це медіа-корпорація з контрольною радою з 12 попечителів і генерального директора, які призначаються особисто королевою. BBC включає 2 ефірних і 3 супутникових телеканали, 14 радіостанцій і близько 40 журналів. У хартії BBC зазначено: «Коли ми працюємо разом, ми багато чого можемо», адже телекомпанія, в першу чергу, тримається на майже 20 тис. відданих і професійних співробітниках по всьому світу. BBC має багато спеціалізованих каналів, зокрема молодіжний, освітній, дитячий, документальний і парламентський. Загальна аудиторія вражає — близько 150 млн глядачів.

Ще один вдалий досвід суспільного ТБ представлено у Німеччині: у період розколу на території ФРН 3 телеканали та 3 радіостанції об’єдналися в ARD. Із відомим каналом ZDF усе вийшло набагато цікавіше — у 50-х рр. канцлер Аденауер захотів створити державний канал, який би жорстко керувався згори. Ці спроби тривали більше 10 років і нарешті в 1962р. конституційний суд визнав створення державного телебачення… незаконним. Натомість був створений ще один канал суспільного телебачення — ZDF.

США може похизуватися каналами PBS і NPR, останній є величезною некомерційною організацією, майже половина бюджету якої формується за рахунок внесків споживачів телепродукції. Керівництво PBS здійснює рада директорів: усі вони працюють на своїх посадах впродовж 3-х років і не отримують за це платні.

Може здатися, що створення суспільного мовлення під силу лише розвиненим і заможним країнам, але досвід нашої сусідки — Польщі говорить про зворотне. Польща має розгалужену мережу суспільного мовлення. Це й старожили телебачення TVP1 і TVP2, і нові тематичні TVP Polonia, TVP Sport, TVP Kultura, TVP HD, TVP Parlament, TVP ABC та інші вузькоспеціалізовані відгалуження від TVP. Кожен глядач знайде для себе щось цікаве: науково-популярні та документальні фільми, трансляції театральних вистав, концертів класичної музики, дискусії спеціалістів і, безперечно, кінопродукцію власного виробництва.

У відносно близьких Словаччині, Чехії й Угорщині суспільні мовники поки не можуть похвалитися великою популярністю, але вони стрімко розвиваються й уже займають солідне місце на телевізійному ринку.

Не такий оптимістичний досвід у створенні суспільного ТБ має Росія. Журналіст Ігор Яковенко, чудово розуміючи, що про опозиційне мовлення з телеекранів у авторитарній державі може навіть не мріяти, намагався започаткувати хоча б інтернет-ресурс, але без фінансової підтримки та під пресингом влади канал проіснував лише пару місяців. Надалі прем’єр РФ Медведєв, який тоді ще вдавав із себе демократа, створив ніби суспільний канал ОТВ і призначив його головою телеметра Анатолія Лисенка, який до цього неодноразово заявляв про… непотрібність суспільного мовлення. У підсумку й вийшло, що канал зовсім не суспільний — головним принципом роботи суспільного ТБ є незалежність від влади, а ОТВ став відверто пропутінським.

АБОНПЛАТА: ЗДИРНИЦЬКИЙ ПОДАТОК ЧИ ВДЯЧНІСТЬ ЗА ГІДНУ ПОСЛУГУ?

Суспільне ТБ — це не просто ще один канал, він має і мусить виступати як реальна «четверта влада», висвітлювати новини об’єктивно та бути повністю незалежним від політикуму. Воно стоїть на захисті свободи слова та демократичних цінностей. Таке телебачення в Україні виступало б альтернативою більшості українських каналів, які обслуговують інтереси своїх власників — олігархів і політиків. І, певно, суспільне ТБ було б першим каналом часів незалежності, який повною мірою задовольняв би освітні й естетичні потреби громадян. Але втілення цих ідеалістичних прагнень потребує вкладень капіталу, часу та роботи цілого загону невтомних ентузіастів.

Однією з головних передумов для створення суспільного мовлення є «дозрівання» суспільства, усвідомлення необхідності н еу п е р ед же н о го й об’єктивного телебачення. Це зараз особливо важко для українців, які потопають у побутових проблемах і перебувають під загрозою повномасштабної війни. Погодьтеся, складно думати про якісне ТБ, коли кишені та шлунок пусті, а за вікном — танки на горизонті. Верховенство права, плюралізм думок, розвинена ринкова економіка, наявність середнього класу — всі ці критерії необхідні для нормального функціонування демократичної держави у цілому, а значить і для суспільного мовлення. Україна ж тут пасе задніх порівняно навіть із країнами Центральної Європи.

Фінансування суспільні канали отримують переважно з 2-х джерел: абонентська платня та розміщення реклами. Факт, що цього вистачає на гідне існування та виробництво якісного контенту. У Німеччині місячна абонплата становить приблизно €18, £12 платять британці. Це майже 600 грн — сума непідйомна для українців, які і так віддають всі чесно зароблені на сплату комунальних послуг. Абонплата у Польщі — 18,5 злотих (трохи більше 120 грн), що вже більше вписується у наші реалії. Річна ж оплата суспільного ТБ у США сягає близько 1000 — $1500...

ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО CУСПІЛЬНОГО ТБ

«У статуті Національної суспільної телерадіокомпанії, що був одноголосно прийнятий ВРУ без жодних поправок, зазначено, що одна з цілей суспільного телебачення — формування громадянського суспільства. Звучить абсурдно, адже громадянське суспільство вже має бути розвиненим та свідомим на момент створення суспільного ТБ та саме ж має цьому посприяти», — стверджує екс-радник голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, а нині професор КНУ ім. Т.Шевченка Леонід Мужук.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА, ПЛЮРАЛІЗМ ДУМОК, РОЗВИНЕНА РИНКОВА ЕКОНОМІКА, НАЯВНІСТЬ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ — ВСІ ЦІ КРИТЕРІЇ НЕОБХІДНІ ДЛЯ НОРМАЛЬНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ У ЦІЛОМУ, А ЗНАЧИТЬ І ДЛЯ СУСПІЛЬНОГО МОВЛЕННЯ. УКРАЇНА Ж ТУТ ПАСЕ ЗАДНІХ ПОРІВНЯНО НАВІТЬ ІЗ КРАЇНАМИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Створення суспільного затягувалося і відкладалося понад 20 років. Раніше про нього згадували переважно на піках політичної активності, перед черговими виборами. Закони щодо створення суспільного мовлення були сформовані за рекомендаціями ЄС і ПАРЄ ще 1997р., але тоді ці документи швидше регламентували загальні правила роботи, при цьому відкладаючи розгляд питань фінансування, створення та функціонування наглядової ради, контенту й ін. Станом на 1997р. планувалося створити суспільне мовлення (СМ) на базі «Громадського українського радіо і телебачення (ГУРТ)», та Кучма не був зацікавлений у створенні незалежного телебачення, для підтвердження варто згадати лишень ветування поправки до законодавства, що мали закласти підвалини СМ, ще у 1995р.

Наступного разу це питання виникло після Помаранчевої революції, протягом 2006-2007рр. тривала розробка концепції майбутнього суспільного. У 2008р. Ющенко підписав Указ №148 «Про заходи щодо створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України», але всі красиві слова знову залишилися лише на папері. Тільки після Революції гідності й очолення НТКУ Аласанією процес трохи зрушився з мертвої точки. Останнім часом процес роботи над СМ на диво прискорився, розгадка проста — імітація реформи дає шанси на отримання траншів від МВФ.

До речі, у розвинутих країнах суспільне телебачення не потребувало запровадження спеціальним законом. В Україні ж про суспільне було написано стоси офіційних паперів, а віз і нині там.

Проблемою є й незаангажоване керівництво на всіх рівнях. Порядок формування наглядового органу несе небезпеку монопольного впливу парламентської більшості на його роботу й обмежує права народу в управлінні суспільним телерадіомовленням.

І на десерт. На шляху до європейського життя нас чекає ще одне «покращення», а саме обов’язкова абонплата за телебачення. З нового року вступили в силу зміни до Закону «Про телебачення і радіомовлення», згідно з якими україн- ські медіа-групи отримують право вимагати з операторів платного телебачення плату за мовлення каналів у їх мережах. Варто зазначити, що канали продаються «пакетами» і виключити або замінити один канал на інший неможливо. Сума у 5 грн. із абонента не значна, але медіа-групи не приховують, що тарифи на телебачення зростатимуть. Чи варте нинішнє телебачення того, аби за нього платити взагалі — питання риторичне, а от чи стане таким суспільне ТБ, певно, залежить від кожного з нас, адже поки цей механізм знаходиться ще у процесі розробки, народ має всі можливості для впливу на нього та контролю за якістю виконання поставлених завдань.

Українська влада звикла, що може контролювати не тільки політико-економічну сферу, а й втручатися у роботу ЗМІ. Ні для кого не секрет, кому належать наші найрейтинговіші канали, їх власники давно перестали цього соромитися. Та на початковій стадії роботи є надія, що з суспільним мовленням все буде інакше. Що з цього вийде — мабуть, побачимо на екранах уже цьогоріч.

• ← ЛЮБКО ДЕРЕШ: «ЛІТЕРАТУРА – ЦЕ ПРО ТЕ, ЯК НЕ СТАТИ ОСЛОМ, РОБОТОМ І НЕГІДНИКОМ»
• ЖИТИ ВІЛЬНО ПОПРИ ВСЕ →