Праві наступають, ЄС тріщить по швах, у США — розгорнувся Трамп. Яку ж позицію зайняти Україні, щоб стати суб’єктом світової політики? Чи здатні ми взагалі на це, якщо у нас немає еліти, яка б могла грамотно управляти країною?

Про ситуацію в міжнародній політиці розмовляли маститий політичний експерт, політолог і журналіст Дмитро Джангіров, відомий своїми жорсткими, безкомпромісними оцінками, та головна редакторка  Віра Андріюк.

Трамп хутко взявся за втілення своєї програми. На заздрість вітчизняному політикуму, який взагалі ніколи обіцянки не виконує. Чи далеко зайде американський президент у демонтажі обамівської зовнішньої політики?

По-перше, треба розуміти, що коли ми кажемо «обамівська зовнішня політика», слід казати «зовнішня політика США за часів Обами», тому що Обама скоріш був гальмом, а не провідником цієї зовнішньої політики. Він стримував неоконсерваторів і «яструбів» із Демократичної партії. Він не зміг вплинути на ситуацію, скажімо, по Лівії, але він заблокував вторгнення США у Сирію, хоча в якийсь момент це було практично вирішено. Там було два «голуби» — Обама і Керрі, а більшість демократів була «яструбина», Байден — поміркований «яструб».

Прийшов Трамп, який стоїть більше на позиціях ізоляціонізму. Це не той ізоляціонізм, який має на меті відгородитися від зовнішнього світу або створити автаркію. Але його формулу «купувати американське і створювати робочі місця для американців» розділяє більша половина американців. Деякі корпорації вже погодилися повернути робочі місця. Ви скажете, що це внутрішня політика — не зовсім. Відбувається згортання ліберального підходу (розміщення підприємств там, де це вигідніше, де кращі умови, де дешевша робоча сила). Але ж у сучасному світі це конфлікт із тими, в кого ти забираєш ці підприємства. Тобто навіть концентрація Трампа на внутрішніх проблемах Штатів, у той час, коли США такий потужний гравець у економічному і політичному світі, — то це геополітичне рішення.

Бачимо зміну моделі економічного розвитку США. Така перебудова буде болісною для самих Сполучених Штатів, але весь світ буде «ковбасити» ще сильніше. Трамп від Китаю вимагає те, що завжди м’яко рекомендували — змінити курс юаня, зробити його ринковим. Ми розуміємо, що курс юаня не зовсім ринковий, він корелює з ринком, але корелює до вигоди КНР безумовно. Зрозуміло, що для Китаю курс юаню — це форма протекціонізму, охорони свого ринку і просунення товару на зовнішні ринки.

Економічні зміни породжують і військово-політичні. Китай у своєму англомовному офіціозі (для них практично немає неофіціозу) друкує вираз, що Китай буде вимушений зняти рукавички. Цей вислів означає «битися», адже знімають рукавички перед битвою. Потім Китай ввів свої кораблі у спірну зону з Японією. Не будемо розбиратися, хто там правий, але Китай теж перевіряє «на слабо» Трампа таким чином.

Трамп знову повторив повну підтримку Brexit’у — це виклик старій Європі, загалом Євросоюзу і євробюрократії, яка є оплотом ЄС.

Українська влада відкрито виступала проти президентства Трампа. Чи вдасться постмайданній владі зберегти себе — чи все, що їм залишається, то поки не пізно обговорювати умови здачі влади? Наскільки може бути успішною й інша тактика — провокативна, наприклад, посилення ескалації на Донбасі?

ЄС НЕ ВИТРИМАВ ВИПРОБУВАННЯ ПЕРШОЮ СЕРЙОЗНОЮ ЕКОНОМІЧНОЮ КРИЗОЮ

Зрозуміло, що якщо ми хочемо у цій схемі виявити, де знаходиться Україна, треба зрозуміти, що на прямих радарах України для Трампа не існує. Україна з’являється у американському порядку денному як похідна від двох напрямків. Перше, Трамп, його адміністрація за участі республіканської більшості, яка, можливо, щось пом’якшить, має сформулювати свою позицію щодо Китаю. Причому у всіх аспектах: від економічного до військового і навіть культурного. Відношення до Росії — частково прямі і частково похідні від відношень до Китаю. Зрозуміло, що Росія у цей переговорний процес внесе українське питання.

Друге, має бути формулювання європейського порядку денного для Трампа. Стара Європа, відношення з новою Європою, і вже похідна від цього — відношення з Україною. У порядок денний Україну буде вносити Британія з більш проукраїнських позицій, а в новій Європі — Польща з помірковано-проукраїнських позицій, а скажімо, Угорщина і Словаччина з більш проросійських позицій будуть ставитися.

НА ПРЯМИХ РАДАРАХ УКРАЇНИ ДЛЯ ТРАМПА НЕ ІСНУЄ

Все одно будуть прийматися рішення на рівні президента і його оточення. Треба розуміти, що хоча Рекс Тіллерсон доволі жорстка людина, але ж у ExxonMobil колосальні амбіції на розробку арктичного шельфу поблизу Росії, де у них до початку санкцій були проекти разом із «Роснафтою». На кону стояли десятки і сотні мільярдів доларів на розробку і використання цієї нафти. Тільки прямі збитки від санкцій для ExxonMobil — $1 млрд.

Ті, хто прийшов зараз до влади — люди більше реал-політичні, ця школа йде корінням у школу Кіссенджера. Вони змінили, умовно, школу Бжезинського. Хоча ми розуміємо, що обидва метри не такі прямолінійні, якими їх малюють: це люди зі складною системою поглядів. Для України важливе питання — сформулювати якусь унікальну пропозицію для Трампа та можливо і для Європи. Пропозицію кого? Пропозицію себе! Це було б можливо, якби існувала еліта. На жаль, ідея про міст між Заходом і Сходом, територіальне розташування, локалізація країни у XXI ст. не мають такого великого значення, як у XX-му. Все можна обійти, як ми бачимо, і логістично, і нафто-, і газопотоками.

Еліта теоретично може продемонструвати свою прихильність певним ідеологемам і носіям цих ідеологем. Не тому, що Клінтон — подруга України, а тому що поділяють ці погляди. Але коли мова йде про впливового у світі геополітичного гравця — стільки «вивалити» на Трампа та ще й взяти участь у його дискредитації на офіційному рівні… Зрозуміло, що можливо Президент поза підозрою, але ж ми бачимо, на якому рівні давалися матеріали, розроблялася тема Манафорта, хто в нас встиг по Трампу висловитися. На початку кампанії шанси були 4 до 1 на користь Клінтон, але зараз отак ставати на один бік неможливо. Тих лобістів, яких найняли, — це нормальний процес для покращення відносин, але саме ця фірма брала участь у кампанії Never Trump… Більше того, американці вже говорили українцям, що коли хтось наймає велику компанію за $50 тиc. на місяць, одразу є підозра у операціях із кешем і «чорним» налом. Бо $50 тиc. офіційно зі всіма податками — це невеликий офіс.

В Європі також серйозні зміни — новий міністр закордонних справ Німеччини, політична чехарда у Франції, новий уряд і провал владного референдуму в Італії, тривога за розвал ЄС стає все більшою. Яким чином Україна могла б використовувати у власних цілях більш децентралізовану Європу?

ДЛЯ УКРАЇНИ ВАЖЛИВО ПИТАННЯ — СФОРМУЛЮВАТИ ЯКУСЬ УНІКАЛЬНУ ПРОПОЗИЦІЮ ДЛЯ ТРАМПА ТА МОЖЛИВО І ДЛЯ ЄВРОПИ. ПРОПОЗИЦІЮ КОГО? ПРОПОЗИЦІЮ СЕБЕ! ЦЕ БУЛО Б МОЖЛИВО, ЯКБИ ІСНУВАЛА ЕЛІТА

Для України, а особливо для теперішньої конфігурації влади, була б краще єдина Європа. Але треба розуміти, що в Європі відбувається природний процес. Пошлюся на заборонену статтю Леніна «О лозунге Соединенных Штатов Европы», де він 100 років тому пояснив, чому не може бути єдиної Європи держав. ЄС не витримав випробування першою серйозною економічною кризою. Зіграв егоїзм великих гравців, які мали значні бонуси при економічному підйомі. І вони під тиском своїх виборців не захотіли платити за всіх під час економічного спаду. Хоча зрозуміло, що головним бенефіціаром економічного підйому була Німеччина, як мінімум скупивши активи багатьох країн. І в Німеччині рівень промисловості практично не змінився, а по всій Європі він впав. Цю криза неможливо розв’язати у рамках ліберальної монетарної політики, у рамках єдиної валюти.

В чому секрет приходу правих популістів до влади в Штатах і країнах ЄС? Які перспективи лівих в Європі?

У 2016р. закінчився цикл, який почався, умовно, в 1932-33рр. Можна було чітко розділити ліві/праві, а вже вторинно були ліберали/консерватори. Зараз первинне протистояння — ліберали/консерватори, а ліві/праві стають вже частково вторинними. Більше того, ми бачимо поляризацію. Ось великий успіх лівого Берні Сандерса в Америці, ще й майже без великих витрат, у Франції ж є дуже праві політики, Марін Ле Пен — це ідеологічна консерваторка, і при цьому вона за соціальну політику — вона ліва у соціальній сфері. Вона націонал-соціальна. Націонал-ліберал Фійон, із одного боку, а з іншого боку — дуже лівий Бенуа Амон, який переміг на праймеріз від Соціалістичної партії. За французькими канонами він майже комуніст. Але є ще «Лівий фронт» на чолі з Меланшоном, де комуністи головні. Зараз без соціалістів всі ліві у Франції — комуністи, зелені, радикали, кілька троцькістських партій 20-25% мають. Чи зможуть вони об’єднатися? Навряд. Але ми маємо великий запит на дуже ліві за європейськими мірками сили. 

А раз така велика поляризація, то у других турах можливі дуже екзотичні об’єднання. У Німеччині вже кажуть і про таку екзотику, як «чорно-зелена коаліція». Зараз ідуть драматичні й епічні сили. Ми їх називали якийсь час популістами, бо у них була і соціальна, і консервативна, і навіть ліберальна риторика з різних частин спектру.

• ← НА ШЛЯХУ ДО САМОІЗОЛЯЦІЇ УКРАЇНИ…
• ЛЮБКО ДЕРЕШ: «ЛІТЕРАТУРА – ЦЕ ПРО ТЕ, ЯК НЕ СТАТИ ОСЛОМ, РОБОТОМ І НЕГІДНИКОМ» →