Все у цьому світі марнота… І продовжувати не варто, знаєте. Марнота з марнот… Хіба що національний будинок культури раз у раз да підсобить дрівцями, і ми вкотре згадаємо, що живемо на околицях цивілізації. І щоби спалахнули оці гарно підсушені полінця в зрозумілій фініта ля комедія, досить хіба зацікавитись процесом. Отож. Український поет Олександр Олесь із 1917р. жив в еміграції, прилаштувавшись у Празі. Твори його знали і захват, і безпам’ять, виринали у потрібну годину на Батьківщині і знов ховались у закутках книгарень. Головне, що вони відповідали внутрішній потребі свіжої наївної душі.

Подія, що сколихнула всю культурну, медійну та й загалом мислячу частину суспільства, не може оминути й . Що ж потрібно зробити, аби сумна історія з уже мертвим Олександром Олесем не повторилася?

УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК СУМЛІННЯ

Він поїхав із якогось, певно, вищого знаття, а ми лишились. Сто літ минулись, як один день, і 3 січня 2017р. на цвинтарі в Празі останки Олександра Івановича Кандиби (за літературним ім’ям Олександра Олеся) та його дружини Віри Кандиби примусово ексгумували, оскільки закони Чехії передбачають плату ренти за місце на кладовищі. До цього часу її сплачував виходець із України Володимир Михайлишин, однак нещодавно він помер, і син вирішив поховати батька… на могилі Олеся. І почався рейвах, що, зазвичай, супроводжує масову пресу, якій не «впервой» із великою сноровкою вишибати клин клином.

Але ж, вочевидь, такі перепоховання ще будуть. Як зазначає доктор філологічних наук Володимир Панченко, «уже виникли проблеми з могилою Володимира Винниченка та його дружини в Мужені (Франція). Не думаю, що цілком спокійно спочивають Михайло Драгоманов у Болгарії чи Нестор Махно й Симон Петлюра у Франції». На Ольшанському кладовищі у Празі, де поховано багато емігрантів із України, в будь-який момент може повторитися те, що сталося з могилою Олеся… Адже тут знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учена і педагогиня Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі — це такий український некрополь, що ним мала б опікуватись наша держава. Так, як це робить, між іншим, Росія.

Медійне обговорення — як добірка новин із АТО. От тільки після театральних громів, праведного гніву, щирого каяття, мережевого шаленства, одержимості некрофільством у й досі вірних «буковкам» виданнях, все поволі скотилось у безпорадність, скрапало сльозою національної свідомості та поволеньки заходилось міркувати, та чого ж воно отак?

ЧОГО Ж ВОНО ОТАК?

І хто такий був Олександр Олесь, і які його твори українці пам’ятають і досі? У 2014р. соцмережами широко розійшовся вірш «Європа мовчала» — на тлі політичної кризи він багато кому здавався сучасним і злободенним. Але написаний він був 1931-го. Олесем зачитувались на початку XX ст., його не друкували у часи сталінізму, у шкільні підручники увійшов після здобуття Незалежності. Письменниця Оксана Забужко називає його чи не «єдиним прикладом масового успішного поета». «Його віршами освідчувались у коханні два покоління», — пише вона, згадуючи Олесеві «Чари ночі».

Виявляється, п. Михайлишин не мав наміру виймати останки Віри й Олександра Кандиб із могили — він хотів «підпоховати» батька до них. Завадили цьому представники нашого посольства у Празі, де, власне, й досі не призначено посла. Якби ж намір про «підселення» був здійснений, будь-які подальші дії без згоди Михайлишиних стали б неможливими. Цікаво, що рівно рік тому в амбасаді виникла ініціатива щодо створення комітету, завданням якого була б організація догляду за українськими похованнями. Ініціативу втілили — комітет створили. Однак єдине, що він встиг зробити за минулий рік, — скласти список визначних поховань.

Не без користі і моралі розглянемо ще один глибинний задум. У січні 2015р. Верховна Рада ухвалила постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України». Цим крутим документом передбачено «створення у центральній частині столиці Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)». У серпні того ж року Порошенко видав відповідний указ. Правду кажучи, така містерійна подорож указо-постановами розпочалась значно раніше. Кабмін ще від 12 січня 2011р. постановив утворити Український інститут національної пам’яті. У липні 2014р. дещо змодернізував власне рішення, і нині УІНП є центральним органом виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті.

ЧАС ПОСМЕРТНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Пантеон — це не алея почесних поховань, як на Байковому кладовищі, не місце вічного спочинку депутатів та урядовців. Це не цвинтар, де при нагоді виголошують полум’яні стендапи. Головне призначення пантеону — об’єднати живих, стати місцем, де пересічна людина відчуватиме гордість за свою країну, причетність до історії народу. Нема пантеону — немає і слави. Вона й досі не прийшла на забуті могили Плужника, Підмогильного, Зерова, Епіка, а після смерті їхніх рідних і друзів туди перестала ходити і пам’ять. І не в тім справа, що найчастіше це кенотафи (умовні поховання). Така наша історія… Якби в українців була традиція, як у чехів, — знищувати могилу, коли за нею ніхто не доглядає і не платить, скількох могил ми б ще не дорахувались.

А може наші велети настільки маститі, що стали зовсім непотрібні? Творена ними історія вже відбулася, букви тепер не питають дозволу, де їм об’являтися, на якому інет-порталі, а наше мислення стосовно національної пам’яті досить приблизне і навіть манірне. Погодьтесь, із поховань українських державних діячів ми знаємо хіба гробницю Ярослава Мудрого (не без допомоги північного сусіда, наразі, пусту) у св. Софії та могилу Грушевського на Байковому цвинтарі. А Олесь, ця поетична душа, яка просто по-людськи намагалась стати ближчим і гідним довіри свого читача? Він навіть не з когорти офіційно «обожнюваних небіжчиків», таких, як Василь Стус, Григір Тютюнник, Василь Симоненко… Чого гріха таїти, небагато «дозволених» назбиралось.

ЄДИНИЙ ПРИКЛАД МАСОВОГО УСПІШНОГО ПОЕТА

То що ж робити? Усіх визначних земляків, що ними тримається таке поняття, як Україна, «позбирати» та й перепоховати в купочці неможливо. Проблема в іншому. В духовних, моральних, більше того — культурологічних «місцях пам’яті». Француз П’єр Нора, автор самої концепції «місць пам’яті», не випадково пов’язує їх особливу вагу саме з сучасною руйнацією пам’яті. А вихід? Вихід там, де і вхід… Свідомо спрямовані на пам’ять дії є рятівними акціями у вузькому сенсі цього слова. В них пам’ятати становить і мету, і завдання. Так, у Берліні багато стародавніх кладовищ, вони вже давно в межах міста й навіть у центрі, але їх ніхто не знищував (як у Києві Аскольдову могилу) й не забудовував, як Симиренківський яблуневий сад, де нині Інститут міжнародних відносин. Загалом же в Європі, окрім хіба що Польщі, оренда місць на цвинтарях платна. Середня ціна становить близько €50 на рік за одиночне поховання. Традиційно могилами політичних емігрантів опікувались або українські громадські організації, або приватні особи. Бути доглядачем могили видатного українця — було не просто важливе доручення, а справжня місія політемігрантів. Проте часи, коли вони віддавали все для батьківщини, минули. Незалежність — особливий дипломатичний статус…

Уже немає у Празі могили поета Юрія Дарагана — перекопана. Поволі спливають терміни догляду за вцілілими могилами. Час посмертної еміграції невиправдано затягнувся. Ми можемо раз зібратися, рвонути, влаштувати шоу, а мине день-другий? Невже й далі буде, як передбачав Олесь? «Чужі, здалека, збоку станьмо, Як край дороги — бур’яни, І навкруги крізь сльози гляньмо На вкриті копами лани». Але ж мине час зловтішних реалій, і хотілось би — з появою полум’яних чиновників (як дивно і романтично звучить).

Але в епоху руйнації пам’яті як інституції не варто сподіватись на сусіда, родича, державу. Тільки на себе. Тільки за себе. Аби сучасна викривленість світу не зловтішалась з нас вкотре. Так, 26 вересня 2016р. особистий архів усесвітньо відомого співака, Героя України, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Дмитра Гнатюка був знайдений на смітнику, 50 кг спадщини, що заповнили 8 коробок. Так доволі часто «розв’язується» у новітній час проблема людини, яка змагалася з самим собою за збереження національного скарбу — місць, полонин нашої пам’яті. Серед яких і романс «Сміються, плачуть солов’ї» на вірш Олеся «Чари ночі». Тріумфальної сили молоде любовне почуття… — Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!».

Перепоховання Олександра та Віри Кандиб відбулось цілком достойно. МЗС доклало серйозних зусиль для термінового перевезення праху до України. Мінкульт зміг зібрати міжвідомчу робочу групу, яка ефективно розв’язувала всі оргпитання. Режисер Сергій Проскурня продумав всю поховальну церемонію. Кобзар Тарас Компаніченко нагадав шанованому зібранню «Чари ночі». Можна досхочу критикувати українську державну машину, але цього разу вона впоралась зі своїм завданням. Тоді в чому річ? Проблема, чи вона повинна була виникнути? Ти насправді думаєш про те, що і я? Мені це подобається.

• ← БЛИСК І БІДНІСТЬ СКВОТІВ
• АНДРЕЙ ЗОЛОТАРЕВ: «ЕСЛИ УКРАИНСКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ ВЫЙДЕТ НА ЕЩЕ ОДИН ВИТОК — ЭТО БУДЕТ ПО-НАСТОЯЩЕМУ. ТОЛЬКО ХАРДКОР!» →