Людство зайшло в епоху нової творчості: ті, хто запропонують рішення для численних проблем, ті й визначатимуть політичну, культурну й економічну карту ХХІ ст. Слово — всесвітньовідомому філософу Михайлу Мінакову.
Град обітований — місто рівних можливостей та спільної взаємної турботи — слід будувати прямо у себе в громадах, орієнтуючись не на приклади інших, «цивілізованіших» народів, а на потреби власних мешканців/ок та наших сусідів-тварин і рослин.
Михайле Анатолійовичу, яка загальна температура по Землі: модернізація чи демодернізація?
Людство — і кожен з нас окремо — живе у хаосі великих і малих подій. Однак осмислення життя прагне «впихнути невпихуєме» в концептуальні рамки та аналітичні моделі. Так, опис загальної температури життя на планеті Земля в термінах «модернізація»/«демодернізація» матиме лише часткову істинність.
Із такою пересторогою маю зазначити, що описати історію людства в останні два століття за допомогою терміна «модернізація» буде доволі таки справедливо. Просвітницька ідея прогресу, яка змінила умови життя людини по всій планеті, переробила суспільства, економіки, дику природу і державні устрої всіх без виключення куточків суші. Проте, становлення сучасності не тільки поліпшувало людське життя (ми живемо довше і здоровіше, їмо і п’ємо краще, маємо справедливіші та схильні до підтримки суспільно-політичні устрої, ніж двісті років тому), але й погіршувало його. Ці погіршення стосувалися ефективності зброї, забруднення середовища, контролю за мисленням і дією індивідів з боку політиків тощо.
Початок ХХІ ст. збігся з процесом, який можна назвати поломкою прогресу. Якщо раніше хаос подій значною мірою таки збігався з концептуальними рамками прогресу, то тепер хаос опирається цьому. Дедалі частіше рішення владних і упокорених груп в різних куточках світу пов’язані з бажанням сховатися від прогресу, відмовитись від його благ та використати його «злий бік». Ця демодернізація — це зрада прогресу, науки, свободи і справедливості.
Зараз ми перебуваємо в точці, коли модернізація та демодернізація відбуваються водночас. В який бік схилиться розвиток людства, залежить від кожного суспільства і кожної людини, що обрати — надію на прийдешнє і мудрість, засновану на уроках минулого, чи жах перед майбутнім і покору перед бездумством?
Коронавірусна криза разом із глобальною суперкризою спричинили величезне потрясіння — на рівні особистісному та в кожній країні. Здавалося б, філософи/ні, інтелектуал(к)и мали б наввипередки попереджати про небезпеки, упереджувати виклики і спонукати людей до солідарності, мислення, добра. Ви стали одним із тих направду небагатьох світових інтелектуалів, які не епатували і не загравали з авдиторією — і виявилися праві. У мейнстримі (на відміну від андеграунду, де проросли нові яскраві ідеї та з’явилися паростки лютої волі й творчої енергії) нічого свіжого не з’явилося. Байден тепер «хамить», як Трамп, війн і демагогії стало ще більше… Власне, ви суворо стверджували і стверджуєте, що і зараз людство краще не стало. Чому ж так?
Драма нашого часу — обрати новий порядок, який визначатиме розвиток людства в наступне століття. Чи продовжиться глобалізація шляхом світових воєн, або шляхом споживацької культури і світ-системної нерівності, або ж шляхом утворення єдиного політико-правового порядку, про який мріяли просвітники і засновники ООН? В яких регіонах будуть центри ухвалення глобальних рішень — у нині розколотому Заході чи в Китаї? Чи залишиться гуманізм центральною ідеєю або ж його змінять інші ідеї — нові чи старі колективізми, чи якась із форм постгуманізму (біотехнологічний, трансґендерний, штучноінтелектуальний)? Що замінить національну державу?
Винаходи ХХ ст. — в науці, політиці та економіці — все менш ефективні та все більш шкідливі. Більшість суспільств поки не спроможні дати належну адаптивну чи креативну відповідь на виклики неефективності. Тож ми зайшли в епоху нової творчості: ті, хто запропонують рішення для численних проблем, ті й визначатимуть політичну, культурну та економічну карту ХХІ ст.
Людство справді не стало кращим від того, що ми ліпше розуміємо свою природу і Всесвіт. Однак надія на вільніший та справедливіший світ залишається — її гарантом може стати кожен з нас. Якщо знайде сили для надзусилля довгої доброї волі й резони для відмови від багатьох спокус — песимізму, декадансу, депресії та консерватизму.
Людина при пам’яті розуміє, що глобальна екокриза, пандемія просто кричать про необхідність ревізії ринкового, неоліберального фундаменталізму, реабілітації спільного блага, безкоштовних і якісних охорони здоров’я, освіти. Але ж, як бачимо, декларацій і «хотєлок» замало — капіталіст(к)и не хочуть відмовлятися від надприбутків. За час пандемії кількість багатіїв та їхні багатства тільки збільшилися… А прогресивні сили як були роздрібнені й у взаємних конфліктах, так здебільшого і залишилися. Як відшукати життєдайну солідарність, яка врятує людство?
Капіталізм справді виявився найефективнішою з тотальних ідеологій. Він легко приймає в свої обійми будь-яку революцію і спротив собі. Капітал поки виявляє себе переможцем у боротьбі з кожною альтернативою. На мою думку, як союз, так і прямий конфлікт із капіталом непродуктивні.
Шукати розв’язання для цієї безвиході я би починав з онтологічних засад. Ми живемо у світі, створеному капіталом — своєрідною «чорною дірою», що живиться людяністю за допомогою наших бажань насолоди, доданої вартості, сили, слави, вищості над іншими, покірливості, вічного життя, праведності, розпусти тощо. Зорієнтовані на цей світ бажання визначають саму особистість сучасної людини.
Тож справжня прогресивна альтернатива капіталізму має, з одного боку, підтримувати модернісні чесноти свободи, рівності та справедливості, а з іншого — дбати про солідарність із життям взагалі (людським, тваринним, рослинним, невідомим), а не лише життям насолодливого сучасника. Переінакшуючи шопенгаверівську етику спільної біди, я би визначив напрям від домінування капіталу до справедливішого, гармонійнішого та розумнішого світу через визнання солідарності з усім живим, що перебуває на межі знищення. Ми живемо, може, й не у найгіршому зі світів, але точно у світі, який не може надто довго існувати, який стримить до свого кінця. Цей рух до скорого кінця — заслуга капіталістичного опанування прогресом: наука привела до засобів масового знищення життя на планеті; індустріальний розвиток — до забруднення середовища, де не залишається місця ані для стрімко збільшуваного людства, ані для тваринного та рослинного світів; біотехнології — до спромоги змінювати природу людини і дику природу з метою нечуваних рівнів експлуатації.
Тож справедливість має вимагати солідарності з усім живим, а не лише людей. Гармонія — це вимога морально і життєво збалансованого розвитку, який розуміє та контролює наслідки винаходів, а також зорієнтований на зміни зі збереженням простору для незмінюваного. Розум мусить солідаризуватися з нерозумними формами життя.
Коронакриза стала важким викликом для муніципалітетів. Ми на власній шкурі відчули, що місто майбутнього — це скоріше не про урбаністичні викрутаси і велосипеди, а передусім про лікарні та лікарів/ок, школи, університети й педагогів/инь. Як прогресистські зміни в цих галузях зробити не кон’юнктурними, а невідворотними?
Сучасна держава в її національних та наднаціональних формах демонструє дедалі більшу неефективність. Це відкриває можливість для субнаціональних політичних та соціально-економічних утворень, які ефективніше можуть забезпечувати людину і довкілля здоровим та гідним життям. Міста можуть стати такими новими суспільно-політичними утвореннями, якщо отримають достатньо сили від своїх громад та якщо зуміють знайти солідарність між собою. Також і транснаціональні мережі можуть стати такими альтернативами панівним формам держави.
Однак слід зазначити, що наука та охорона здоров’я мають шанс підтримувати життя людей в усіх формах суспільно-політичного життя лише як загальнолюдські мережі. Наприклад, ефективна епідеміологія можлива лише як глобальна наука з локальною ефективністю. Університет може виконати свої функції створення, передачі та збереження знання лише як елемент світової наукової мережі. Фрагментації, націоналізми та інші форми колективного егоїзму підривають людську та всежиттєву солідарність.
А це, зокрема, означає, що локальна зміна потребує участі у глобальному — і навпаки. Боротьба за владу на місцях, у меріях та місцевих радах, має тримати у фокусі уваги той колосальний ресурс, який є у світі, і ту важливість для світу, яку має залучена в міжкультурну комунікацію місцева громада.
Глобальна суперкриза (одночасно — фінансово-економічна, екологічна, всіх відносин у світі) та пандемія, якою прикриваються панівні групи і класи для того, щоби приховати та перекинути на якісь «реалії», «обставини» й усе суспільство відповідальність за ці проблеми та свою некомпетентність і корумпованість щодо їх вирішення, супроводжуються драматичними змінами.
Інший бік коронакризи — це разючо різне ставлення до хвороби, яка виявилася соціальною та б’є по літніх і бідних. Чому в одних країнах уряди і суспільство мобілізувалися та піклуються, а в інших відбувається щось шизоїдне?
Справді, чинні уряду світу поділилися на тих, хто намагався заперечити реальність епідемії, тих, хто надто завчасно реагував, і тих, хто намагався балансувати між страхами перед смертю громадян, перед економічною кризою, яка також може посилити смертність людей, та бажанням утримати владу. І тут проявилися недоліки політичних інститутів, створених у ХХ ст. Десь владні еліти створюють ліки, тестують на армії та вже готові засоби використовують передусім для себе. Так само наявність у родині апарата ШВЛ стала невід’ємною частиною життя еліт (разом з яхтою та віллою). В інших країнах солідарність між елітами і простими посполитими була набагато більшою. Однак повсюдно залишається домінуючим уявлення, що профілактика та лікування — послуги, а не спільне благо. Це уявлення перетворює життя людини на економічно опосередкований процес, де відсутність грошей обертає хворого на приреченого. Також інструментальний розум, чиї медичні протоколи були розроблені в часи війни, говорить, що медичні послуги мають підкорятися логіці ефективності, а не людяності. Тож літня людина, біологічний ресурс якої менший, ніж у молодшої, має бути менш пріоритетним пацієнтом.
Життєва солідарність — у величезному дефіциті. Майбутнє мають лише ті суспільства, які здатні проявляти її щодня і в усіх сферах життя: здоров’ї, освіті, мовах, побуті, владних стосунках тощо.
При аналізі суперкризи та пандемії український кейс негативно вражає. Під шумок проблем влада в ручному режимі переполовинила бюджет, цинічно прикриваючись колективним страхом, — і замість підтримки лікарів/ок, модернізації лікарень, піклування про пенсіонерів/ок, культурно-просвітницької роботи з молоддю, щоб карантин став навіть корисним, у злиденній країні гроші відправили на піар, сумнівні корупційні схеми на будівництві тощо. Чому українські правителі/ьки настільки «страх втрачають», настільки в них відбиває здоровий глузд?
Український досвід 2020р. показує українське суспільство як украй фрагментоване і несолідарне, а державу — неефективну. Вибори 2019р. і наступні реформи не солідаризували суспільство і не зробили уряд ефективним. Українська олігархічна «третя республіка» показала себе живучою і незмінною — попри всі авторитарні спроби, революції і реформи однак, водночас, вона робить умови життя власного населення дедалі складнішими для життя. Розуміння того, що онтологічні підвалини спільного політичного життя добігають межі, мають спонукати всі верстви українців до виправлення ситуації та докорінної перебудови умов колективного існування.
Очевидно, що в Україні зріє революційна ситуація, соціальна напруга не може не вибухнути, питання в тому, коли це станеться. Що вимагається від прогресивної партії нового типу і людей довгої доброї волі для того, щоб майбутнє — не має значення, це буде восени, весною чи пізніше — не перетворилося на черговий вихлоп, тобто майдан, а сприяло якісному стрибку України до прогресу?
Прогрес України переривається як авторитарними спробами, так і революціями. Слід шукати шлях політичної творчості, який би не нищив невеличкі досягнення, не провокував би розбрат та поєднував би розмаїтокультурне українське суспільство до спільної роботи. Політично-правові та соціально-економічні бар’єри для рівності громадян і негромадян мають бути досягнуті шляхом організації сильних об’єднуючих рухів, які би орієнтувалися на прогрес, від якого виграє кожен.
Ви були, мабуть, практично на всіх континентах і знаєте дуже багато про те, як воно було раніше. На вашу думку, Михайле Анатолійовичу, Місто майбутнього — яке воно? У двох перспективах: місто посткапіталістичне і місто найближчого можливого майбутнього.
Я справді багато подорожував, однак посткапіталістичних міст не бачив. Град обітований — місто рівних можливостей і спільної взаємної турботи — слід будувати прямо у себе, у Полтаві та Жмеринці, орієнтуючись не на приклади інших, «цивілізованіших» народів, а на потреби власних мешканців і наших сусідів-тварин і рослин.
НАТИСКАЙТЕ, ЩОБ ПЕРЕДПЛАТИТИ «НОВУ РЕСПУБЛІКУ»!
22.10.2020
