Після травми Євромайдану Третю (олігархічну) змінила не очікувана інтелектуалами й активістами Четверта (демократична) Українська республіка, а етнонаціоналістична, з посиленою експлуатацією населення Республіка «Три з половиною». Так характеризує особливості теперішньої влади знаний у Європі та світі український філософ і політичний експерт Михайло Мінаков.

Про посилення силовиків, невдалі освітні реформи, зневагу до населення і дискримінацію меншин, проблеми зовнішнього впливу і, власне, про природу постмайданного режиму — з професором Михайлом Мінаковим спілкувалася головна редактора Віра Андріюк.

— Сьогодні влада активно веде таку лінію, що передбачає впровадження начебто реформ: освітньої, судової, пенсійної та ін. Але копнувши насправді глибоко, експерти відмічають, як мінімум, їх неоднозначність. Візьмемо, наприклад, зміни, які хоче «пропхати» Мінфін щодо зменшення кількості студентів, які будуть отримувати стипендії лише до 20% від їх загальної кількості. При цьому все це влада називає європейським досвідом. Ви як університетський професор не лише в Україні, але і в країнах Заходу безпосередньо знаєте цю систему зсередини. Як Вам такі, скажімо так, ноу-хау?

— Ми перебуваємо у ситуації, коли і війна, і корупція вимивають так багато грошей із бюджету, що публічні фінанси потребують заощаджень на інших напрямах. Заощаджувати будуть на «бюджетниках», тобто, на освіті й медицині. Більшої скромності в платні вищих бюрократів не буде, тут геть інший процес. Розрив між скороченням витрат на загальне населення і зростанням витрат на силовиків та бюрократію чітко показує державні пріоритети.

Що стосується нової стипендіальної політики, то певна логіка в ній є. Як викладач я помічаю, що цінність навчання серед студентів падає. Дедалі більше студентів, починаючи з ІІ курсу, працюють і мають дуже мало часу на навчання. Спонукати студентів більше уваги приділяти науці потрібно, у т.ч. фінансово.

Однак я також бачу, що рішення про перерозподіл доходів студентів матиме дещо інший результат, ніж декларують. МОН говорить про те, що видача стипендій найуспішнішим студентам підвищить мотивацію добре вчитися. І це виглядає логічно. Проте, скорочення доходів іншої частини студентів перекладе навантаження на домогосподарства, розходи яких і так постійно зростають. Тож я би очікував зменшення можливості для багатьох молодих людей набувати освіту. І в цьому плані порада прем’єра Гройсмана — мовляв, не усім вища освіта потрібна — є чесною заявою про наміри уряду.

Схоже, сьогоднішня українська влада не потребує великої кількості освічених людей. Тут йдеться і про скорочення шкіл у сільській зоні, і про вичавлювання меншин із освітньої системи. Тож, на мою думку, це стипендіальне рішення підвищить цінність належного навчання, але ціною меншої доступності освіти. Вища освіта стає дедалі більше становою, для вищих станів, багатших класів — і це додає ще одного імпульсу для демодернізації України і зменшує перспективи нашої інтеграції з соціально-орієнтованою Європою.

РОЗРИВ МІЖ СКОРОЧЕННЯМ ВИТРАТ НА ЗАГАЛЬНЕ НАСЕЛЕННЯ І ЗРОСТАННЯМ ВИТРАТ НА СИЛОВИКІВ ТА БЮРОКРАТІЮ ЧІТКО ПОКАЗУЄ ДЕРЖАВНІ ПРІОРИТЕТИ

— Відомий у світі фахівець з демодернізації Яков Рабкін із Канади в спеціальному матеріалі на сайті Студреспубліки зазначив, що така соціал-дарвіністська освітня політика, як у краплі води, відображає кризу в усьому світі фундаментальних цінностей, таких, як справедливість, піклування про слабких. Зауважимо й таке: студенти у суспільному розумінні асоціюються з початком і активізацією Євромайдану, при цьому, коли постмайданна влада агресивно відбирає їхні права і можливості — вони здебільшого мовчать. Республіканці чи не єдині активно опонують курсу влади. Як гадаєте, чому саме таку позицію займають студенти?

— Сама стипендія не становила аж таку велику частину доходу молодої людини. Скорочення стипендії означає, що збільшується навантаження на батьків, бо, як правило, саме сім’я вирішуватиме: залишить студент навчання, або буде продовжувати.

Сучасні українські лідери — наступники своїх батьків, які перемогли у війні всіх проти всіх у 1990-ті. Вони виросли як особистості й лідери в умовах ефективності логіки соціального дарвінізму, що постулює цінність індивідуальної перемоги за будь-якої ціни без поваги до життя, гідності та солідарності людей. Такі особи, при всіх своїх плюсах і мінусах, не розуміють цінності спільного блага і завдань колективної солідарності на основах і верховенства права та політичної рівності. Для них всі інші люди — невдалі лузери, а зважати та витрачати на лузерів — зайве.

Прихід цього покоління лідерів до влади приніс значні зміни в існування Третьої української республіки. Нагадаю, що Перша республіка — це часи визвольних змагань і громадянської війни 1917-1922рр., коли різні політичні проекти — соціалістичні, націоналістичні, неоімперіалістичні та демократичні – конкурували словом і кулею на території сучасної України. Друга республіка — це Радянська Україна, яка пройшла через більшовицьку українізацію до сталінського тоталітарного терору і далі до посттоталітарного соціально-економічного прогресу за умов авторитарної політики. Третя республіка — це незалежна Україна, що посутньо оформилася як нестала олігархія, байдужа до ідеологічного оформлення свого правління. Ця республіка довго існувала на основі соціальної угоди, де йшлося приблизно про таке: «Гаразд, ми контролюємо владу і держмонополії у центрі, а загальному населенню ми залишаємо низькі тарифи і не заважаємо виживати в усій культурній, мовній та ідеологічній багатоманітності». У 2014р., здавалося, підходить час Четвертої республіки, де надія на європейську демократичну Україну стане реальністю, про що говорили й інтелектуали (зокрема, Микола Рябчук і Сергій Дацюк), і політики (приміром, Борис Ложкін і Володимир Федорін). Та і я був серед цих обнадієних…

ВИЩА ОСВІТА СТАЄ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ СТАНОВОЮ, ДЛЯ ВИЩИХ СТАНІВ, БАГАТШИХ КЛАСІВ — І ЦЕ ДОДАЄ ЩЕ ОДНОГО ІМПУЛЬСУ ДЛЯ ДЕМОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ І ЗМЕНШУЄ ПЕРСПЕКТИВИ НАШОЇ ІНТЕГРАЦІЇ З СОЦІАЛЬНО-ОРІЄНТОВАНОЮ ЄВРОПОЮ

Однак, надії не справдилися. Після травми Євромайдану, замість Четвертої, постала Республіка «Три з половиною».  Досвід двох громадянських повстань 2004 та 2013/14 привів до влади згаданих соціал-дарвіністів, які внесли критичні поправки до цієї угоди, сподіваючись стабілізувати українську олігархію. Республіка «Три з половиною» означає, що олігархія більше не може вдовольнитися малоприбутковими держмонополіями і потребує посилити експлуатацію населення. Аби попередити нові повстання, критично збільшено внутрішні силові структури та посилено заходи для фрагментування населення за етномовною та конфесійною ознакою. Відповідно ресурс для виживання багатоманітного населення зменшується.

У Республіці-3,5 удари будуть наноситися передусім по незахищеним верствам, серед яких і молодь. Молодь в усіх суспільствах є категорією населення, яку найбільше експлуатують в економічному, біологічному, сексуальному та багатьох інших розуміннях. Також логіка освітніх реформ спрямована на підвищення контролю за молодими людьми: адже тут багато тестостерону, енергії, яку слід контролювати для збереження ладу. Контроль можливий також і через націонал-патріотичні молодіжні мережі. Тобто, спроба міжстанової та міжетнічної солідарності задля захисту своїх прав і інтересів відразу зустріне спротив від таких же молодіжних організацій навіть і без прямого втручання влади.

— Давайте поговоримо про ще одну т.зв. реформу — судову. Кінцева приватизація  президентурою судової гілки влади, як це планується зараз, мабуть, кінцево сформує конструкцію авторитарного режиму Порошенка. Чи справедливі побоювання експертів? І в цьому контексті як загалом прогресивним громадянам, елементам громадянського суспільства пройти між Сциллою мафіозно-націоналістичної диктатури і Харибдою камуфляжної отаманщини, враховуючи, що ці два регресивних політичних табори один одним лякають громадян?

— Для Республіки «Три з половиною» характерною є злука олігархії та етнонаціоналістичної ідеології. Нинішні олігархи використовують рухи усіх коричньових відтінків у своїх інтересах. Треба розуміти: наївні надії багатьох українців про те, що націоналісти будуть боротися з корупцією, не виправдалися. Зараз, як і до Євромайдану, будь-яка реформа відбувається в двох суперечливих площинах: формальній і неформальній. Тож і судову реформу слід розглядати у цих рамках.

ДОСВІД ДВОХ ГРОМАДЯНСЬКИХ ПОВСТАНЬ 2004 ТА 2013/14 ПРИВІВ ДО ВЛАДИ СОЦІАЛ-ДАРВІНІСТІВ, ОЛІГАРХІЯ БІЛЬШЕ НЕ МОЖЕ ВДОВОЛЬНИТИСЯ МАЛОПРИБУТКОВИМИ ДЕРЖМОНОПОЛІЯМИ І ПОТРЕБУЄ ПОСИЛИТИ ЕКСПЛУАТАЦІЮ НАСЕЛЕННЯ

Зараз судова реформа формально збільшила самоврядність суддів і прокурорів. В останні 1,5 роки створено відповідні органи самоврядування. Однак, неформальний вимір реформи пов'язаний із тим, що кадрове наповнення цих органів відбувається з числа делегатів керівних кланів. Тож нині виходить, що назовні судова реформа виглядає як рух уперед, європеїзація, а по суті — це посилення контролю кланів за судовою гілкою влади. На мою думку, відбувається страшна річ: знову вибудовується вертикаль авторитарної влади.

Вертикаль влади у рамках Республіки «Три з половиною» зробить будь-який Майдан надзвичайно дорогим, якщо рахувати людськими життями та втратами для домогосподарств. Соціал-дарвіністи не будуть здавати владу так само, як Кучма і Янукович у 2004р., або як Янукович у трагічні дні лютого 2014р. У 2014-му українська олігархія перейшла бар’єр крові, тому мирний громадянський протест вже не зможе поміняти делегітимізований уряд.

— Саакашвілі — ще одна голосна тема останнього періоду. Прорив через кордон,  масові акцій, підготовка нового Майдану… Чи є реальна загроза перевороту?

— Події навколо «прориву Саакашвілі» я тлумачу з огляду на розвиток української політичної системи.

Українська політсистема пройшла вже два повних цикли зміни режимів у Третій республіці: від революції 1991-го до Помаранчевої революції 2004р., і вдруге, від 2005-го до Євромайдану 2014-го. Ці два цикли відбулися й була надія, що після Євромайдану розвиток буде вже не циклічним, а сталим і прогресивно спрямованим. На жаль, так не сталося.

Ми бачимо повторення циклу. Кожен цикл зміни режимів відбувався у кілька стадій: спочатку обіцянки свободи, верховенства права і демократії, за якими йшла фаза олігархічної конкуренції, в якій перемагав один із кланів і запускав фазу авторитарної консолідації влади, спротив якій запускав фазу консолідації опозиції і, нарешті, повстання, що вело до зміни режиму.

НИНІШНІ ОЛІГАРХИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ РУХИ УСІХ КОРИЧНЬОВИХ ВІДТІНКІВ У СВОЇХ ІНТЕРЕСАХ

Так от, зараз ми переживаємо момент, коли опозиція могла б об’єднатися у спротиві до нової спроби авторитарного правління. І сигналом для об’єднання опозиції була спроба Саакашвілі повернутися до України проти волі президента. Найпопулярніші опозиційні лідери підтримали його спочатку, але далі не знайшли спільної мови. Це означає, що тиск уряду поки недостатньо сильний, аби консолідувати опозицію. І мине ще кілька місяців чи років, доки, напевне, позиція почне об’єднуватись.

Отже, у влади є ще час оговтатись, одуматись і, можливо, повернути політичний розвиток у конституційне річище і стабілізувати розвиток. Це було би в інтересах всього населення країни, щоб не було ще одного Майдану, ще однієї революції. Кожен наступний Майдан коштуватиме дедалі більше життів: у наших інтересах, кожної родини і кожного громадянина цього не допустити.

Але поки що ця зла логіка революційних циклів працює невблаганно, і помилки, які робить чинний режим, такі ж самі, як у Кучми і Януковича. Але відмінністю є набагато більша готовність влади вдаватися до сили, й остаточна втрата розуміння політики як діалогу заради спільного блага громадян.

— Як Ви оцінюєте побоювання багатьох громадян, що на відміну від Януковича, нинішні правлячі клани можуть кинути проти невдоволених навіть вояків і танки?

— Завдяки Януковичу та деяким промайданним групам, ми перейшли кривавий бар’єр у 2014р. Тепер у нас набагато більше внутрішніх військ: це не 6 тис. «Беркута», а понад 60 тис. досвідчених бійців Нацгвардії. Тож, як на мене, мирний протест більше не зможе міняти режими, а кривавий — не в інтересах громадян. Отже, мені залишається надіятися на здоровий глузд і на можливість громадянського спокою й нормального розвитку країни, не без впливу опозиції і Заходу. Але, як Ви вже могли помітити, мої надії не часто справджуються.

ПОМИЛКИ, ЯКІ РОБИТЬ ЧИННИЙ РЕЖИМ, ТАКІ Ж САМІ, ЯК У КУЧМИ І ЯНУКОВИЧА. ПРОТЕ ВІДМІННІСТЮ Є НАБАГАТО БІЛЬША ГОТОВНІСТЬ ВЛАДИ ВДАВАТИСЯ ДО СИЛИ, Й ОСТАТОЧНА ВТРАТА РОЗУМІННЯ ПОЛІТИКИ ЯК ДІАЛОГУ ЗАРАДИ СПІЛЬНОГО БЛАГА ГРОМАДЯН

— Щодень загроза авторитаризму все більше нависає над нами, хоча й більшість громадян не лише не хочуть це визнавати, але й просто цього не розуміють. При цьому, влада, ніби по підручнику політології, дуже вміло маніпулює війною і російською агресією. Чим далі - більше. Всі ми пам’ятаємо слоган «Єдина країна. Единая страна», але тепер, окрім переслідування ЗМІ, журналістів, опозиційних політиків і критично налаштованих громадських організацій, ми бачимо, що влада вперто втілює концепцію українського інтегрального націоналізму родом із 1-ї пол. XX ст. І зараз окрім фактичної війни з Росією ми маємо ще й напружені стосунки з Польщею, а з недавніх пір, після українізаторських новел нового Закону «Про освіту», ще й чи ледь не зі всіма сусідами. І це точно не скріплює країну. Враховуючи війну, авторитаризм, криміналізацію, вульгарну українізацію, як нам утриматися від нових розколів?

Як управляти цим населенням, якщо його тепер уже не підживлюють низькими цінами на комуналку? Рівень експлуатації зростає, і для соціал-дарвіністського правління це цілком природньо. Отже, треба розколювати населення і збільшувати внутрішні війська, що і відбувається. Ми бачимо, як відбувається розкол на україно- і російськомовних. Закон «Про освіту», попри те, що там є цікаві і важливі норми для освітньої реформи, заклав дві норми, які розколюють населення: російськомовні/україномовні, і друге — розподіл на міських і сільських мешканців. Сукупність тарифної, комунальної та можливих наслідків медичної реформ говорять про набагато меншу можливості згуртуватись, солідаризуватися для боротьби за свої права. Якщо Євромайдан був спільним протестом україно- та російськомовних громадян, то тепер це майже неможливо.

Сьогодні я бачу, як інтелектуали поділились на дві частини, і владі вдалося контролювати дискусію. Дискусія про права російськомовних вщент зникла з розмови про освітню реформу. Ми говоримо про Угорщину, Румунію, Росію, а право громадянина і платника податків вимагати від уряду говоріння з собою своєю мовою, або забезпечити право відтворювати свою культуру у своїй республіці, у своїй країні — це забуто.

А для мене дуже важливо нагадати нашому загалу, що російська мова — це мова захисників України так само, як і мова українська. Ми разом захищаємо свою спільну країну, ми разом платимо податки, і ми маємо разом вимагати від уряду поважати нас і говорити з нами нашими мовами.

— Є думка, що за останні роки де-факто з-під одного зовнішнього управління Україна перейшла під інший — умовно західний. Легше, як мінімум, не стало. У чому ж «еліксир суб’єктності», як нам нарешті взяти владу у власні руки?

Я не погоджусь із тезою, що є зовнішнє управління. Уявлення, що Вашингтон і Брюссель можуть впливати на українські еліти, — це самоомана і для вашингтонців із брюсельцями, і для наших посполитих, хто у це вірить. Щойно у вересні 2017р. правлячий клан показав ікла чинникам МВФ і ЄБРР, взявши позику в іноземних інвесторів у $3 млрд. Київ показав, що тепер набагато менше залежить від МВФ, який дає лише $1 млрд. за рахунок дуже неприємних прозахідних реформ.

ДОВГИЙ ЧАС БУЛА ТАКА ВПЕВНЕНІСТЬ, ЩО КОРУПЦІЮ ПІДТРИМУЄ ТІЛЬКИ МОСКВА І ЄВРАЗІЙСЬКИЙ СОЮЗ, СЬОГОДНІ МИ МОЖЕМО СКАЗАТИ, ЩО ЗАХІД ПІДТРИМУВАВ КОРУМПОВАНІ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ, ДОЗВОЛЯЮЧИ ЇМ ТАКУ ПОВЕДІНКУ ВПРОДОВЖ 3-Х РОКІВ

Київ самоізолюється. Так було і в 2006-му, так є і зараз. Авторитаризм веде до самоізоляції, і ця самоізоляція відбувається зараз. Так, українське населення годують внутрішньою пропагандою про зовнішньополітичні успіхи. Але мені, людині, яка живе переважно в Західній Європі, очевидно, наскільки багато в цьому неправди. Захід, на жаль, має мало — і дедалі менше — впливу на українську демократичну перспективу, на встановлення належного врядування та верховенства права.

Вся наша співпраця зводиться до питань безпеки, і край. І тут ми точно не маємо суб’єктності. Але на внутрішньому «ринку» вдаємо, що вона є.

Довгий час була така впевненість, що корупцію підтримує тільки Москва і Євразійський Союз, сьогодні ми можемо сказати, що Захід підтримував корумповані еліти в Україні, дозволяючи їм таку поведінку впродовж 3-х років. Сьогодні корумповані еліти відмовляються від цієї удаваної керованості, демонструють свою свободу, своє слово і, у принципі, це дуже чесно з їхнього боку.

Україна некерована, але це — не є суб’єктність. Справді, американська допомога нам дуже важлива у питаннях безпеки. Але у цій співпраці у кожного свій інтерес: нам — захиститися, а США реалізує свої геополітичні стратегії у регіоні.

Вплив Заходу зменшується, а самоізоляція збільшується. На цьому фоні збільшується незалежність українського правлячого класу — від зовнішніх партнерів і населення України.

— Врешті-решт режим змушений буде піти на вибори. Як одному, а краще кільком загонам прогресистів, без грошей і телеканалів, прорватися у велику політику задля модернізації України? 

— Ставати масовими партіями, залучати громадян до політики, іти від домівки до домівки і орієнтуватися на ідеї, здатні об’єднувати громадян через спільні права і Конституцію. В нашому випадку партії мають орієнтуватися на солідаризм, відновлення солідарності молоді й старших поколінь, різних станів, людей із доброю волею, і починати відновлювати соціал-демократичну позицію, яка, можливо, і дозволить відновити солідарність українських громадян різного походження, різних ідентичностей і різного статку.

• ← ВИШИВАНКОВА ЕКОНОМІКА
• СТАРІСТЬ ЯК ВИРОК →

07.12.2017