МИ СКОЧУЄМОСЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ
OPEN

МИ СКОЧУЄМОСЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Нове тисячоліття для України поки що принесло не вражаючий прогрес, а війну, бідність і приниження. Проте, як і в радянські часи, публічна правда не в шані. Коли називають речі своїми іменами, то це може мати наслідки навіть для науковців, які, от як приміром соціологи, просто аналізують дійсність. Тому слово не симулякрам, а реальності – інтерв’ю з соціологинею Віталіною Буткалюк, проти якої на початку року була розв’язана ганебна кампанія цькування за презентацію соціологічного дослідження, висновки з якого ідуть повністю у розріз із пропагандою влади. 

Головна редакторка nr-logo Віра Андріюк взяла інтерв’ю у молодої кандидатки наук, наукової співробітниці Інституту соціології НАН України. Картина сумна, але що поробиш – цифри говорять самі за себе.

– Віталіно, Ви резонансно презентували дослідження Інституту соціології Національної академії наук України в ефірі ТК «Рада», під час якого навели цифри, які показують, що з кожним роком українські сім’ї все більше бідніють. За це на Вас накинулися з, на жаль, уже багатьом звичними ярликами «рука Кремля», «пропагандистка», ну і т.д. Коли Ви готували це дослідження, чи готові були, що цькування буде настільки сильним?

По-перше, уточню, що виступала я 26 грудня 2017р. А масові наклепи на мене з боку т.зв. блогерів почалися приблизно в 10-х числах січня. По правді кажучи, я такого не очікувала. Ця передача була на каналі, який, будемо об’єктивними, дивляться не так багато людей. Та й програма була більш ознайомчого формату, про науку. І від інституту мені запропонували піти та в цілому розказати, чим займаємося. Майже 60–70% цієї півгодинної бесіди з ведучою було просто про інститут, про те, які в нас є відділи, напрями роботи тощо. Зовсім небагато інформації стосовно того, що робить відділ економічної соціології, в якому я працюю. Ось тоді й торкнулися рівня життя, добробуту населення за останні роки.

Чому виник такий ажіотаж? Перша й основна причина — це те, що наші дані сильно розходяться з офіційними, а саме приблизно в цей час влада звітувала про те, що рівень бідності знизився, добробут покращився. І міністр соцполітики, і прем’єр-міністр говорили про ефективність реформ у контексті підвищення добробуту населення — наші ж дані відрізняються від тих, які офіційно по всіх телеканалах пішли. Друге — це, можливо, також співпало із загальною атакою на Академію наук. Не секрет, що все частіше ходять розмови, що Академію потрібно «реформувати». А насправді просто дуже цікавлять залишки власності, будівель, які належать їй у центральних районах Києва й інших міст. А третій момент — є така точка зору, що перед виборами просто хочуть дискредитувати соціологів, які дають не замовлені дані, які реально представляють ситуацію в країні. Але враховуючи все це, я все одно не очікувала такого сильного ажіотажу, тому що ми наші дані постійно публікуємо.

Насправді я навіть рада, що так повернулася ситуація. Тому що, по-перше, переважна більшість людей розуміє, що життя наше, на жаль, не покращується. І ось дуже велика кількість людей публічно підтримала нас. А по-друге, наші дані нікого би не цікавили… У нас є дослідження про рівень життя і 20 років тому, і 10 — можна в динаміці дивитися. Цей рівень життя не був високий, визначалися причини, тенденції. Але вони всі залишалися у збірках наукових праць або у вигляді великих статей, наукових лонгрідів десь у нашій бібліотеці, і ніхто з ними не був ознайомлений. Тому я навіть вдячна цим т.зв. блогерам, які зробили рекламу і мені, і нашому відділу, і нашому інституту в цілому.

Цифри, які були показані, дуже сумні, але така реальність. Ви ще з 2010р. працюєте над темами праці, якості життя, стану робочого класу в Україні, регулярно стежите за зміною рівня життя українців. Рівень падає. Як зупинити цю тенденцію?

Це дуже складне питання. Я у 2012р. уже кандидатську захистила про якість життя в умовах ринкових реформ. До речі, ще до зміни влади у 2014р. дуже багато було проблем соціально-економічного характеру в нашій країні. Вони тільки ускладнилися, погіршилися і заглибилися у результаті нової хвилі «шокових реформ». Але якщо ми подивимося по суті, ці реформи не відрізняються, вони одні й ті самі. Це неоліберальні реформи, які в рамках «вашингтонського консенсусу» були нашій країні наче «запропоновані», а насправді нав’язані. Тобто альтернативи жодної не пропонувалося, і наша країна слідує їм. Тільки спочатку ще були варіації, що ніби трохи повільніше робили ті реформи, що намагалися виконувати не всі вимоги МВФ. Наприклад, не підвищували вік виходу на пенсію.

НАМ ТРЕБА ВІДМОВЛЯТИСЯ ВІД НЕОЛІБЕРАЛЬНИХ РЕФОРМ І ПРИХОДИТИ ДО РЕФОРМ ТАКИХ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬСЯ НАСЕЛЕННЯМ, В ЯКИХ ДЕРЖАВА СУТТЄВО ВПЛИВАЄ НА ЕКОНОМІКУ, РЕЗУЛЬТАТОМ ЯКИХ СТАНЕ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ЖИТТЯ НАРОДУ

Зараз уже МВФ й інші наднаціональні організації, які є ключовими драйверами неоліберального реформування, дуже жорстко і чітко виказують вимоги, які українській владі потрібно зробити, на їх думку, для того щоб наша країна перейшла до ринкової, тобто капіталістичної економіки. Взагалі неоліберальні реформи зводяться до мінімізації ролі держави в економіці. Це що? Це приватизація і суттєве скорочення соціальних видатків держави. І, якщо бути об’єктивними, саме такі реформи мали місце протягом усієї нашої історії незалежного розвитку. Із 1991-го і до сьогодні.

Ми запитували людей: «Які заходи потрібні для виводу вітчизняної економіки з кризи?» і пропонували їм як неоліберальні варіанти, що широко рекламуються владою та кожен день озвучуються як вкрай необхідні, так і альтернативні варіанти. Ми побачили, що якраз антинеоліберальні методи отримали більше підтримки.

На першому місці серед обраних населенням антикризових методів — націоналізація, повернення в державну власність стратегічно важливих для країни підприємств. Відомо, що нинішня влада пішла на т.зв. велику приватизацію залишків державної власності. У той час як більшість населення досить критично ставиться до такої міри.

Протягом всієї історії наших спостережень до приватизації у великої частки населення було негативне ставлення. В принципі, інститут приватної власності не користується довірою населення. До великої приватної власності у 60% негативне ставлення. До малої приватної власності більш позитивне ставлення, і це цілком зрозуміло, адже в результаті деіндустріалізації саме мала приватна власність стала джерелом доходів для багатьох людей і можливістю вижити для населення.

Подивимося на це питання у динаміці 2014–2016рр. (дане опитування проводиться у липні-серпні кожного року). 55% негативно ставилося до передачі у приватну власність великих підприємств, а в 2016р. — уже 62%, тобто мало місце достатньо суттєве зростання.

А, стосовно земельної реформи… Зараз її рекламують, і вся ця реформа зводиться до чого? До того, щоб відкрити ринок землі, продати все. І я думаю, недаремно все більше людей негативно до цього ставляться, тому що розуміють, що земля перейде чи нашим, чи навіть іноземним власникам тими чи іншими способами. Тому 64% респондентів виказали негативне ставлення до продажу землі сільськогосподарського призначення. І також цікаво, ми тут пропонували: чи вважають люди, що це захід для виводу вітчизняної економіки з кризи — дозвіл на купівлю і продаж землі? Ми це спеціально повторили, адже влада дуже часто говорить, що це допоможе вивести економіку з кризи, дасть людям гроші, запустить економіку і т.д. І, як виявилося, всього 3% людей підтримують таку позицію влади.

ПРОЦЕСИ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В НАШІЙ КРАЇНІ, НАЗИВАЮТЬСЯ НЕОКОЛОНІАЛІЗАЦІЄЮ

Висновок такий: неоліберальні реформи призвели до масового зубожіння населення. Крім того, падіння добробуту стало результатом зростання недовіри до влади. Дуже велика частка населення не розділяє точку зору влади на суть, на напрям реформ. Тому, мені здається, що для реалізації реальних реформ треба не МВФ слухати, а спиратися на результати наукових розробок та пропозицій вітчизняних науковців, а також найбільш ефективні приклади інших країн в цьому напрямі. Також треба враховувати, як населення країни ставиться до цих реформ, адже однією з умов їх ефективної реалізації є довіра до них населення країни.

І потім уже приймати якісь рішення. Якби у нас насправді хотіли провести дієві реформи, націлені на підвищення добробуту населення, а не тільки на виконання вимог МВФ, то прийшли би до висновку, що нам треба відмовлятися від неоліберальних реформ і приходити до реформ таких, які підтримуються населенням, в яких держава суттєво впливає на економіку, результатом яких стане підвищення якості життя народу, тобто по своїй суті антинеоліберальних.

ВСЕ РОБИТЬСЯ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛОКУВАТИ РЕАЛЬНУ УЧАСТЬ НАРОДУ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ КРАЇНИ

В Україні населення достатньо критично ставиться навіть до ключових неоліберальних постулатів. Коли ми запитували людей: «Яким чином, на вашу думку, держава повинна брати участь в управлінні економікою?», то побачили, що тільки 14% населення говорить, що треба мінімізувати участь держави, все регулює ринок (оце – ключовий неоліберальний постулат). У той час коли протилежної точки зору, що треба повернутися до планової економіки на основі повного державного обліку та контролю, дотримується 28% населення України. І найбільша частка, 47% — майже половина населення, говорить, що треба поєднувати і державне управління, і ринкові методи.

– Виходить, що громадські діячі, публічні люди, журналісти і навіть представники науки, вже не кажучи про чиновників, бояться реальних цифр і правди! Вода кип’ятиться, бо такі закони фізики, ще зі школи знаємо — в економіці теж є закони. Чому в колись представників найбільш читаючих народів світу зараз ми бачимо ледь не відмову від науки, раціональності? Чи пов’язане, на Ваш погляд, це зі спробами дискредитації політекономії чи марксистської теорії? 

Ви розумієте, ті країни, які проводять державницьку політику, працюють на благо своєї країни, не завжди є соціалістичними чи комуністичними, не завжди марксизм-ленінізм застосовують. Це ж взагалі кейнсіанські методи — «приборкання ринку» і підвищення ролі держави в економіці. Ми не можемо говорити, що це якісь соціалістичні методи — їх застосовували багато капіталістичних країн протягом достатньо тривалого часу. Неоліберальні реформи в світі почалися ж у кінці 70-х.

Ось ще цікавий момент. У результаті опитування (літо 2017р.) було виявлено, що жителі України найбільш позитивно оцінюють життя своєї сім’ї в радянський час. На вибір пропонувалося оцінити життя своєї сім’ї в нинішній час, 5 років тому, у радянський час і через 5 років.

Незважаючи на потужну антирадянську, антикомуністичну риторику останніх років, найбільш позитивно українці оцінили життя сім’ї в радянські часи (7,1 бала за 10-бальною шкалою), на другому місці — життя родини 5 років тому (6,2 бала з 10), і найбільш негативно українці оцінюють життя сім’ї в теперішній час (3,8 бала).

– Які Ви як соціологиня бачите передумови в Україні, щоб проявилися політичні групи чи команди, здатні до здорової політики, до наукових підходів, які повернуть соціальний вектор як основний у державній політиці? 

Справа навіть не в обличчях. Справа в курсі, який не обраний, а який нав’язаний нам. І нав’язаний не в 2014р., а ще в 1991р. Одним із основних напрямів неоліберальних реформ була деіндустріалізація.

Я вважаю, що сьогодні, навіть якби було бажання влади (хоча я не маю жодних сумнівів, що його немає), то дуже важко змінити курс, тим більше радикально. Недаремно навіть деякі науковці говорять про те, що процеси, які відбуваються в нашій країні, називаються неоколоніалізацією. Нам нав’язані неоліберальні реформи, нам в останні роки уже навіть присилають іноземців на керівні пости приймати рішення по ключових сферах життєдіяльності суспільства.

І просто так взяти і відмовитися від даного курсу вже дуже складно. Зараз ми вже знаходимося в повній залежності від МВФ, можливості віддавати борги дуже обмежені. Це можливо тільки після кардинальної зміни влади. При чому, якщо прийдуть люди, які будуть не тільки дуже гарно знати економіку і політекономію, але будуть достатньо сміливі для того, щоб взяти на себе відповідальність і не боятися, проводити політику в інтересах свого народу, а не за вказівкою МВФ чи якихось іноземних держав.

Бачите такі команди, знаєте?

Зараз вони не в топі. У нас же політика декомунізації до чого призвела? Що робота всіх незалежних, дійсно опозиційних нинішньому курсу сил, лівих партій та організацій, м’яко кажучи, дуже сильно ускладнена. Назвемо це так, толерантно. Деякі політичні партії прямо заборонені, для розвитку інших ставляться різні бар’єри.

Багато людей бачить, що життя в країні погіршилося, рівень життя переважної більшості впав, але люди неорганізовані для протистояння цьому, для боротьби за краще життя. Адже, подивіться, за період різкого зростання комунальних тарифів ми практично не бачили жодної масової акції протесту.

За нашим опитуванням, левову частку витрат української сім’ї займає оплата комунальних послуг: недаремно у народі кажуть, що зараз відбувається «тарифний геноцид».

Сукупні витрати українських сімей на задоволення первинних потреб (2017, N=1800)

Як гадаєте, чи може в Україні настати така точка, яка б знову сколихнула людей і вивела на справжню соціальну революцію? Що це може бути?

Дуже важко робити такі прогнози, тому що події в нашій країні зараз залежать не від внутрішніх чинників, і навіть не від логіки економічних процесів всередині країни. Ми ж стали об’єктом геополітики, Україна зараз не суб’єкт. І те, що відбувається в нашій країні, напряму залежить від того, що там у голові в одного або двох людей у більш сильних країнах. У США в першу чергу. Справа навіть не в тому, що в нас погіршилося життя в результаті неоліберальних реформ, насаджених нам Заходом. Справа в тому, що в результаті довготривалого зубожіння і по суті повної блокади можливостей людей праці, простих людей, брати реальну участь у політичному житті країни, ідеологам неолібералізму вдалося зламати дух людей. Люди здебільшого не вірять, що зможуть змінити життя в країні, вони не борються за покращення життя. У країні панує депресія і масова апатія. Зараз люди обрали пасивний метод протистояння згубним процесам— – люди просто виїжджають до інших країн у пошуках кращої долі.

За нашими опитуваннями, у майданних подіях брали участь всього близько 15% населення (у той час як у ЗМІ нам постійно розказують, що ці протести підтримувало майже все населення). А справжні соціальні протести проти підвищення тарифів, проти погіршення життя, проти закриття заводів тощо були, але не масові. Профспілковий рух у нас також достатньо слабкий. Ми перебуваємо в стані, коли насправді працювати такій незалежній політичній силі, яка могла би підняти народ, дуже важко. Принаймні влада робить все, щоб такого не сталося.

МАЄ МІСЦЕ МАСОВЕ ЗБІДНІННЯ НАСЕЛЕННЯ, ХРОНІЧНА МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ

Дуже важко говорити про можливість приходу до влади дійсно пронародних політичних сил, якщо в нас існує матеріальний ценз для участі у виборах. Тільки для того, щоб бути зареєстрованими для участі у виборчому процесі, партіям треба внести солідну суму. А щоб вести агітаційну кампанію, також потрібні величезні кошти. І цілком зрозуміло, що у реально опозиційних нинішньому курсу партій таких ресурсів немає. Тому говорити про демократію, про реальні можливості чесно виграти вибори навряд чи в таких умовах можливо.

І що це у вас за «революція» така була, якщо оцей бар’єр, один із ключових не забрали? Справжня революція, якщо вона буде, у першу чергу скасує це рішення. Для того щоб відкрити доступ мас до прийняття реальних політичних рішень. А в нас навпаки все робиться для того, щоб блокувати реальну участь народу в політичному житті країни.

– Відомий у Європі та світі український філософ і політичний експерт Михайло Мінаков в інтерв’ю nr-logo сказав, що після Євромайдану Третю, тобто олігархічну, республіку змінила не очікувана Четверта, тобто демократична, Українська республіка, а етнонаціоналістична, із посиленою експлуатацією населення Республіка «Три з половиною», яка є режимом соціал-дарвіністів. Ми давно так само кваліфікуємо цей режим.

Чесно кажучи, у ЗМІ та серед інтелектуалів лише одиниці наважуються так відкрито назвати нинішній режим, Ви — одна з них. Скажіть, Віталіно, Вам не страшно? Ви ж знаєте, що сьогодні можна говорити лише те, «що можна», за все інше — погрози, тюрма, а найгірше, що теж, на жаль, має місце, — насильство та навіть вбивства за переконання людей.  

Вже не страшно. Мої висновки підтверджені результатами досліджень, і не тільки моїми. Ми використовуємо і соціальну статистику, й інші методи. Тобто щось говорити інакше — це просто обманювати. Незважаючи ні на що, людина має бути у згоді сама з собою та зі своєю совістю. І використовувати навіть оті обмежені можливості, які є, для того щоб говорити правду і хоч якось сприяти можливості покращити життя країни в цілому і населення, наших співгромадян.

До речі, одна із соціологічних служб наприкінці року зробила презентацію свого дослідження, де повідомила, що в нас рівень бідності 12%. І от я думаю, а що ці люди думають? Чи в них совісті немає? Вийдіть десь на вулицю і скажіть, що в нас тільки 12% бідних — то за це і в морду можна отримати, вибачте [сміються].

НЕОЛІБЕРАЛЬНІ РЕФОРМИ В РАМКАХ «ВАШИНГТОНСЬКОГО КОНСЕНСУСУ» БУЛИ НАШІЙ КРАЇНІ НАЧЕ «ЗАПРОПОНОВАНІ», А НАСПРАВДІ НАВ’ЯЗАНІ

У нас має місце масове збідніння населення, хронічна малозабезпеченість. І це призвело до цілої низки негативних наслідків. Наприклад, до погіршення криміногенної ситуації, зниження культурного рівня населення, погіршення психологічного клімату в країні, ослаблення психічного, фізіологічного здоров’я, зневіри в своїх силах і можливості щось змінити тощо.

Ніхто не може сказати цифру, скільки нас взагалі зараз залишилося в країні. Що це в нас за такі неоліберальні реформи? Відомий учений Руссо говорив про те, що кількість населення і динаміка зміни населення говорять у цілому про ситуацію в країні. І вони ще хочуть сперечатися і говорити, що в нас насправді тут добробут високий? Якийсь абсурд!..

Ви — соціологиня, говорите цифрами. Що Ви можете сказати про політичні перегони, які вже от-от наближаються? Які будуть розклади?

Ті, в кого є гроші, ресурси, оті й пройдуть. Є такий соціологічний термін «репрезентативність». У нас Верховна Рада не репрезентативна. Її склад не відображає склад нашої країни, «народні» обранці не відображають інтереси всіх соціальних груп і класів, які є в країні, та які, згідно з ідеями буржуазного парламентаризму, вони повинні відображати.

Переважна ж більшість депутатів — мільйонери, а не робітники чи прості селяни. Тобто це люди, які більшість часу займаються своїм матеріальним збагаченням і своїми інтересами, а не думають про простий народ, про те, як покращити життя людям праці чи студентам і т.д.

І невипадково населення їм не довіряє. Також було зафіксовано зростання розчарування в подіях Євромайдану. У 2016р. ми запитували: «Чи відчуваєте ви особисто себе у виграші чи у програші від зміни влади в 2014р.?» У виграші (безперечно або скоріше у виграші) почувають себе всього 5% населення. А от тих, хто вважає себе у програші, у 10 разів більше — 56%. Кожен четвертий сказав, що не програв і не виграв, решта не відповіли на вказане запитання. Це дуже показово, однак це ніде не показують, не говорять.

Ось ще запитання: «Як би ви оцінили людей, які знаходяться зараз при владі?» Більшість відповідей — 59%: «Це люди, які турбуються лише про своє матеріальне благополуччя і кар’єру». «Слабкі люди, які не вміють розпорядитися владою, забезпечити порядок, послідовний політичний курс» — 14%. «Патріотичні, але малокомпетентні, які не знають, як вивести країну з економічної кризи» — 9%. А позитивну оцінку сьогоднішній владі дали всього 1,8% респондентів, які обрали варіант відповіді «Це гарна команда політиків, яка веде країну правильним курсом». Ось як населення насправді думає!

Також ставили респондентам таке запитання: «Що заважає владі реалізовувати реформи?» Дивимося варіанти відповідей. 60% — «Небажання олігархів відмовлятися від надприбутків». На 2-му місці в цьому «антирейтингу» — корупція. На третьому: «Небажання політичних еліт змінювати систему». І потім уже, зі значним відривом — «Відсутність знань про реформи», «Ситуація на Сході». А в нас же все списується на війну, розумієте? Однак, тільки 18% дотримується такої точки зору.

А по телебаченню та у різних ЗМІ зараз подається тільки одна позиція, тільки одна точка зору, одна політична лінія, виступи в одному напряму. Але за опитуваннями ми бачимо, що дуже велика кількість населення взагалі думає інакше. І про що ми тут говоримо? Яка демократія, яке представництво у владі народу? Ми бачимо, що відчуження в нашій країні дуже сильне. У нас дві різні України. І умови життя, спосіб життя, спосіб мислення цих двох країн в Україні дуже відрізняються.

ПОЗИТИВНУ ОЦІНКУ СЬОГОДНІШНІЙ ВЛАДІ ДАЛИ ВСЬОГО 1,8% РЕСПОНДЕНТІВ

Однією з ознак бідності в країні є те, що в масовій свідомості ключовим страхом є можливе погіршення економічного добробуту. Коли і задоволеність життям, і суб’єктивне самовідчуття взагалі дуже сильно залежить від доходу. Тут присутня пряма кореляція. У більш багатих суспільствах матеріальний фактор не має такого сильного впливу на суб’єктивне сприйняття людьми свого життя.

Так, на запитання: «Як ви вважаєте, чого люди зараз найбільше побоюються?» ми отримали наступні відповіді: «зростання цін» — 77%, «безробіття» — 61%, «невиплати зарплат і пенсій» — 63%.

– Теперішні розмови про українську політику здебільшого нагадують телевізійний серіал, в якому часто небагато залежить від акторів, у більшості все вирішують режисери, сценаристи, продюсери, спонсори… Що могли б зробити саме прогресивні українці, а не зовнішні «друзі, радники, партнери, господарі» для встановлення миру?

ВІДЧУЖЕННЯ В НАШІЙ КРАЇНІ ДУЖЕ СИЛЬНЕ. У НАС ДВІ РІЗНІ УКРАЇНИ. І УМОВИ ЖИТТЯ, СПОСІБ ЖИТТЯ, СПОСІБ МИСЛЕННЯ ЦИХ ДВОХ КРАЇН В УКРАЇНІ ДУЖЕ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ

Взагалі, в історії відомі приклади, коли населення виходило на акції протесту, коли організовувалося для того, щоб припинити війни. До речі, всі опитування говорять, що переважна більшість населення нашої країни хоче якомога скорішого закінчення війни. І звичайно, люди повинні організовуватися і цього вимагати. Але у нас є великі перешкоди на цьому шляху. Ті, хто закликали до миру (ми знаємо приклад Коцаби та інших), були осуджені. І це показало іншим людям, що якщо будеш багато говорити, то ось що тебе чекає. Велика є надія, що зовнішні гравці будуть впливати на міжнародній сцені на владу в країні для того, щоб спонукати її до миру.

Я думаю, недаремно ходять розмови про те, що деякі люди зацікавлені в продовженні війни. Але хочеться вірити, що зусиллями всієї міжнародної спільноти, всіх людей доброї волі все ж таки вдасться покласти край цій війні, від якої страждають усі.

«БОЛЬНОЙ ЧЕЛОВЕК ЕВРОПЫ» УКРАИНА, ИЛИ КАК ПОПАСТЬ В XXI ВЕК
OPEN

«БОЛЬНОЙ ЧЕЛОВЕК ЕВРОПЫ» УКРАИНА, ИЛИ КАК ПОПАСТЬ В XXI ВЕК

Как пройти путь от элиты эпохи мелкопоместного украинского меркантилизма (с примитивным представлением о социальном успехе как «шаре», где страна превращается в бесконечное политическое казино, в «поле чудес») к обществу, где твой голос и твое доверие обретают лишь лучшие? Где мы со-временники. Где возможно позитивное будущее.

Суицидальное поведение или поведение жизне-борческое? Борьба за жизнь в новом мире или превращение себя в гумус, материал для чужих проектов? На эти важнейшие для судьбы страны и населяющего ее народа вопросы через фокус поиска контрэлиты, способной стать настоящей элитой, в беседе с Павлом Викнянским, лидером республиканцев, отвечал Андрей Ермолаев, известнейший политолог, директор Института стратегических исследований «Новая Украина».

— В вопросах, связанных с поиском элиты, мы заблудились в трех соснах.

Есть множество определений элиты — политической, общественной, гуманитарной. Но как ни крути, в любом случае мы подразумеваем неких «лучших», «достойных» либо «заслуживших право». То есть тех, кто являются примером для остальных и, что очень важно, чья позиция и чьи взгляды выражают общественные интересы.

Но так сложилось исторически, что в нашей стране примером для подражания стали люди, которые достигли буквального материального и карьерного успеха, кого не смущали ни тайны «первого миллиона», ни способы обеспечения высокого политического и управленческого роста. Не просто «золотой телец», а ловкость и цинизм по его достижению — вот что стало в фокусе общественного внимания и, к сожалению, признания.

Меркантилисты по натуре, карьеристы по устремлению, циники по душевной организации — они смогли за эти годы заслонить собой и моральные, и общественные, и интеллектуальные авторитеты. Власть, деньги и медиа-влияние обеспечивали и обеспечивают им неоспоримое преимущество и господство над остальными. В новой системе координат, где господствуют личный успех и статусное потребление, быть состоявшимся — значит быть состоятельным материально, эгоцентричным в поведении, статусным в социальной иерархии и иметь положительную медийную (не путать с общественной) репутацию. В итоге общество оказалось в плену очень примитивного представления о человеческой судьбе, целях жизни, самореализации.

Ну вот как сформировано за эти годы представление о «лучших», такие лидеры и «рождаются». В общественном фокусе либо люди, умеющие манипулировать ожиданиями и примитивными потребностями (проще — популисты, кумиры улиц, телевидения, трибуны), либо же люди, облеченные властью, которые за счет своей пронырливости, предпринимательского таланта и положения смогли сколотить состояние и покупают доверие к себе на выборах, конвертируя свое состояние в политическое положение (проще — во власть).

Уже набила оскомину тема олигархов-президентов/министров/депутатов, мультимиллионеров-судей/эсбэушников/прокуроров. Сам механизм формирования такой специфической элиты обуславливает не выбор и признание, а скупку и навязывание.

В Украине стало нормой то, что миллионы людей вручают свою судьбу либо тем, кто покупает ожидания, либо тем, кто манипулирует ими. И в этом смысле это — элита предприимчивых и циничных людей, рождаемая люмпенизированным обществом по законам «казино-политики».

Как результат представление об успехе в украинском обществе сложилось тоже специфическое, «шаровое»: победить на конкурсе, выиграть в лотерею, попасть в список, получить место, оказаться в команде, быть в «теме», «прокрутиться». Так культивируется и норма личного успеха: вырваться из круга, повторить путь нынешних кумиров. В психологическом плане такая мотивация играет далеко не последнюю роль в сохранении режима массовой коррупции, злоупотребления своим служебным и профессиональным положением, повседневного «горизонтального феодализма» (даже мелкий бюрократ чувствует себя «паном» при решении самого банального вопроса).

Русский философ Дмитрий Мережковский в статье «Грядущий хам», написанной в годы революционной смуты в России начала XX в., предупреждал об угрозе деградации общества и грядущем господстве «всеобщего хамства». В этом смысле есть определенная внутренняя связь между пророчествами Мережковского и сюжетом булгаковского «Собачьего сердца».

Так вот, если связывать происходящее с нами, с Украиной XX–XXI в. с размышлениями Мережковского в отношении событий в «больной России» 100 лет назад, то мысли неутешительные: мы имеем дело с новым «больным человеком Европы» — Украиной, где «хам пришел».

У НАС ЭЛИТА ПРЕДПРИИМЧИВЫХ И ЦИНИЧНЫХ ЛЮДЕЙ, РОЖДАЕМАЯ ЛЮМПЕНИЗИРОВАННЫМ ОБЩЕСТВОМ ПО ЗАКОНАМ «КАЗИНО-ПОЛИТИКИ»

С другой стороны, каждый из нас, задумавшись, быстро находит ответ, какой должна быть по составу и по качеству элита в широком смысле, которой можно доверить судьбу страны. Это — элита ответственная, высоконравственная, хорошо образованная.

Но как пройти путь от элиты эпохи мелкопоместного украинского меркантилизма (с примитивным представлением о социальном успехе как «шаре», где страна превращается в бесконечное политическое казино, в «поле чудес») к обществу, где твой голос и твое доверие обретают лишь лучшие?

На мой взгляд, это прямо связано с уровнем образования и характером духовного пространства страны. Ведь что культивируем, то и имеем. Считаю далеко не случайным то, что за т.н. «годы перемен» в Украине шаг за шагом демонтируется система общественного образования и воспитания.

Вообще, сфера образования на сегодня представлена и даже пропагандистски постоянно оформляется как своеобразная «отрасль экономики», фабрика по производству рабсилы, где молодое поколение получит лишь навык и профессию. Я часто слышу от студентов: высшее образование — «для того, чтобы устроиться в жизни», для того, чтобы как-то свой обретенный навык «приспособить», чтобы получить хороший личный доход. А ведь сфера образования и воспитания — это совсем другое. Это институционально организованная сфера, в которой современная нация формирует новые поколения. Поколения современников, способных жить в этом сложном, высокотехнологичном мире, со взаимопроникновением культур (я называю это эпохой fusion-цивилизации).

Поколения современно образованные — поколения своего времени, с навыками постоянного самообразования.

Вот мегазадача любой современной нации: создать общественную систему образования и воспитания нового поколения современников, а не рабочей силы. А у современника и запрос будет на самоорганизацию и на формирование общественной элиты, адекватной современности.

Следует признать, что это «длинный» процесс. Если исходить из того, что мы оказались в пропасти примитивного меркантилизма и такого же понимания успеха как «самореализации ценой других», то мы себя обрекаем на роль вторичную, ведомую. Потому что в современном глобальном мире ценится прежде всего интеллект, обладающий силой знания (знание и его сила, как утверждал добрых два десятка лет назад футуролог Элвин Тоффлер, пришли на смену собственно силе и богатству. Именно знание и интеллект теперь определяют материальные успехи цивилизации, и они же дают ответ на все наши духовные поиски).

— Украина, выходит, «акула» старого мира… — Скорее, ослабленный днепровский судак…

Да, в культурологии есть термин, который, на мой взгляд, тут уместен — «вторичная дикость». В этом смысле у нас не просто деиндустриализация, у нас де-осовременивание. Украинское общество переживает своеобразную «вторичную дикость» как нация, которая сознательно выбрала путь «второго эшелона» в развитии. Сознательно, потому что этот путь только подтверждается от выборов к выборам.

Целые уклады экономической и социальной жизни «стираются» из общественной практики и социальной памяти как ненужные, а с ними в прошлое уходят опыт, знание, наука, культура профессий, психология и организация повседневной жизни. Уходит и субъектность, амбиция, масштаб. Это инженерам ХАИ и конструкторам «Хартрона» подавай карту мира — агро-баронам достаточен маршрут до ближайшего портового терминала. Это физикам НАНУ интересен европроект коллайдера — «теле-экспертам» ближе темы михо-майданов и телеспектакли в парламенте. Имена украинских ученых, конструкторов, архитекторов малоинтересны и почти неизвестны… Это как «непонятное прошлое», вызывающее недоумение. Настоящее заполнено публичными политиками, профессиональными общественниками, артистами всех мастей и коммивояжерами чужих технологий, стандартов и шаблонов.

В широком смысле — из индустриальной державы мы превращаемся в большую провинцию с несколькими «районными центрами» (отдельные центры экономической и культурной жизни, ставшие на время локальными центрами накопления национального капитала — Киев, Харьков, Днепр, Одесса, Львов, всё, пожалуй…). И это находит отражение в новой социальной стратификации, психологии поведения, жизненных укладах. Это и правда другая страна. В состоянии войны, деградации, распада старых связей, локализации жизни, снижения потолка запросов и стандартов жизни. Заниженных амбиций, завышенной зависимости от внешнего совета, помощи, рецепта. Страна, которая все больше зависит от «внешних протоколов» (в самом широком смысле).

— Знаете, может, это такое желание, как иногда человек хочет понять, как там «на дне», как жить в полнейшей свободе и даже немного в грязи? Это этап взросления?

— Может быть, это грустное размышление, но в каком-то смысле наше поведение — поведение суицидальное. Мы (в данном случае «мы» — это все взрослые и образованные поколения украинского общества) ведем себя так, как ведет себя человек, принявший решение завершить жизнь. Создаем невыносимые условия жизни собственной стране. Оказались не в состоянии преодолевать конфликты и созидать образы и проекты нового коллективного будущего. Наши дети оказались в том положении, когда, получая не полноценное общественное образование, а лишь навыки, они ищут лучшей доли в других странах. Большая часть активных и работоспособных людей с хорошей профессией и жизненным опытом вынуждена искать работу и место жительства в других регионах. Так близоруко, по сути суицидально, ведет себя только та нация, которая не способна к самообъединению, не создает условий для общего будущего и где господствует лишь принцип самовыживания (иногда — любой ценой).

НАЦИЯ СКУКОЖИВАЕТСЯ, СТРАНА УМЕНЬШАЕТСЯ, А СОЦИАЛЬНЫЙ КАПИТАЛ ДЕГРАДИРУЕТ

Еще 25–27 лет назад мы все были убеждены в возможностях и исторических шансах Украины — стать реформированной индустриальной державой, одной из самых крупных наций в Большой Европе. Ведь на старте независимости население Украины было более 50 миллионов, с высоким потенциалом человеческого и социального капитала. Экономические возможности казались высокими. Исторически задача состояла в том, чтобы овладеть, сохранять и развивать этот потенциал.

Прошла четверть века, и мы стыдливо признаем, что теряем людей, теряем территории. Что де-индустриализация — это очевидный факт. Что наука и образование — в разрухе. Что мы перессорились со всеми партнерами по периметру границы. Где-то мы виноваты, где-то наши партнеры оказались циничны и враждебны нам. Но суть в том, что нация скукоживается, страна уменьшается, а социальный капитал деградирует. И к сожалению, лучшие из лучших покидают, делают свой личный, тот самый «цивилизационный выбор».

Вот мы находимся на этой межі, потому что точка невозврата еще не пройдена, но мы реально сейчас находимся в этой точке. Судя по происходящему в общественной жизни и в политике, к сожалению, следующая волна тех, кто претендует на роль распорядителей государственной власти и судьбы самого украинского общества (как совокупного общественного капитала), выглядит еще примитивней. Еще более примитивны и близоруки, чем ныне действующие… Потому что все, что связано с общественным целеполаганием, ориентирами в будущее, вообще сводится к проблемам стандартов выживания.

Я уже писал о проекте т.н. «малой Украины» — новой украинской нации, отмобилизованной благодаря войне на Донбассе и отсеченному Крыму, как своеобразный новый «пост-советско-украинский проект». С выраженной этно-национальной доминантой, ориентированный на более простой экономический и социокультурный уклад. Компактный по территории. Без особых геополитических амбиций.

Проблема только в том, что подобная утопия-хотелка, рожденная в голове идеологов нынешней «партии войны» и их политических «спойлеров», национал-патриотов, — нежизнеспособна и просто разрушительна для страны.

Убежден, что у Украины есть только одна реальная историческая альтернатива — либо полноценная реинтеграция страны (и только так может решаться проблема ее Востока и — в будущем — Крыма), либо — после националистического маятника — разрушение страны и ее дальнейшая регионализация продолжатся. Ведь у «вторичной дикости» свои законы, и старые пласты культуры, ее исторические архетипы лишь усилятся.

— Мы же о мейнстриме говорим, правильно? Есть же и другие явления, к которым мы с вами, примером, принадлежим, которые как-то по-другому существуют в окружающей реальности.

— Да, я в свое время говорил [см.: №4 (13) nr-logo] о том, что в стране есть несколько социальных сил, которые еще на своих плечах держат в целостности внутренние общественные связи, — актив местного самоуправления (громада-город), промышленный менеджмент (особенно градообразующих предприятий), гуманитарный класс в широком смысле (ученые, медики, педагоги, социальные работники).

Но сейчас, наверное, акцент нужно сделать на том, что огромная ответственность, или можно по-другому сказать — исторический вызов, стоит именно перед оставшимся и уже истонченным слоем гуманитариев или национальным гуманитарным классом. Которые, извините, снова сидят на кухне, как в приснопамятных 70-х годах «застоя» в СССР, и уже перешли на шепот!.. Да и в духовном плане мало чем отличаются от диссиденствующих в 70-е годы т.н. советского тоталитарного застоя. На фоне политического примитива, шантажа войной и грубой ура-пропаганды — лишь моральные взывания и «кухонный» ропот.

Но ведь именно их голос, их оценка, их общественная позиция, их общественная активность могут переломить ситуацию. Потому что там сохраняется еще и способность самокритично мыслить, и совестливое отношение к происходящему, и духовная связь с поколениями прошлого. Они носители того, что можно определить как онтологическое знание о стране и живых социальных связях, пускай и фрагментарно.

МЕГАЗАДАЧА ЛЮБОЙ СОВРЕМЕННОЙ НАЦИИ: СОЗДАТЬ ОБЩЕСТВЕННУЮ СИСТЕМУ ОБРАЗОВАНИЯ И ВОСПИТАНИЯ НОВОГО ПОКОЛЕНИЯ СОВРЕМЕННИКОВ, А НЕ РАБОЧЕЙ СИЛ

Молчание гуманитарного класса, его трусость и растерянность перед собственной историей, к сожалению, оборачиваются для всех нас зависимостью от проходимцев, или, как когда-то писал один из классиков советской литературы Чингиз Айтматов, манкуртов. Которые легко торгуют уже не просто государственной политикой, а целой страной и ее социальным капиталом. Которые цинично считают доходы от гастарбайтеров, рассматривая это как важную инвестицию. Которые используют страну и ее ресурс просто как источник самообогащения и личного самоутверждения.

Вот тот пик, тот моральный вызов, с которым мы столкнулись как нация, которая находится в суицидальном состоянии, и до сих пор не в состоянии сделать свой выбор.

Когда я слышу о цивилизационном выборе в языке геополитики, то лишь грустно улыбаюсь. Подавляющее большинство людей не мыслят геополитикой, да и каждый отдельно взятый человек не делает «выбор» в геополитике. И общество не делает выбор в геополитике. Геополитика — это сфера национального интереса, где субъектностью обладают государство, национальный капитал и интеллектуально-политические сообщества, выражающие и влияющие на выражение и продвижение этих интересов. Каждый отдельно взятый человек делает выбор лишь в плане чеснот, ценностного уклада, образа жизни, личного мировосприятия. И это тоже цивилизационный выбор, только смысловой, экзистенциальный. Если мы делаем выбор в пользу ответственности, порядочности, доброты, любви, для этого не нужна геополитика. Для этого необходима личная ответственность, личное слово, личное дело. Вот сейчас все, что я сказал, прямо относится к позиции гуманитарного класса.

Я очень разочарован тем, что прочел в очередном заявлении группы «Першого грудня». С уважением отношусь к каждому участнику этого движения и рассчитываю на то, что все-таки эта группа и другие им подобные поколенческие движения еще скажут свое слово. Потому что там объединяются люди, которые имеют неоспоримое моральное право давать оценку стране, власти, общественным процессам. Те, кто стоял у истоков независимости, кто своим делом в области науки, культуры, образования, права, политики, сделали все, чтобы Украина состоялась. Но я огорчен тем, что по-прежнему поколение, которые я считаю настоящим поколением независимости, занимает позицию стороннего наблюдателя. Хотя имеет все права быть требовательным судьей и наставником.

На мой взгляд, именно ныне правящее бал поколение 40–50-летних несет прямую ответственность за то, что сейчас происходит в экономике, и за то, что происходит сейчас в плане кризиса гражданского мира. За то, что социальные, культурные, экономические проблемы решаются только конфликтным путем. За трофейный подход к собственной стране. За то, что Украина не справились с вызовами расколов и войны. За то, что не найден общий язык с соседями. За непреодоленный соблазн нового «застоя» и стыдливого «мягкого тоталитаризма», с распоясавшимися силовыми структурами, медиа- диктатом, радикальным национализмом большевистского пошиба, уличным криминалом и бандитизмом. За системный нормативный кризис, который охватывает все сферы духовно-культурной жизни и поведения общества. Вот это всё — продукт эгоизма и меркантилизма ныне правящего поколения.

Поэтому голос поколения независимости, создававшего страну, в основе которого и ядром которого являются все-таки представители гуманитарного класса, сейчас критически важен. Пришло то время, когда наряду со всеми этими ритуальными разговорами о «моделях демократии» нам как воздух необходимы новые институты. Назовем их институтами общественного диалога, мудрости, опыта, солидарности. Которые восстановили бы связь поколений, обеспечили возрождение важнейшего общественного качества, без которого не выживет ни одно современное государство, — это человеческое доверие. Гражданское, межличностное, межпоколенческое. Доверие как готовность чтото делать вместе и доверие как условие общего будущего. Как тут не вспомнить размышления Ф.Фукуямы о доверии как главном вызове и потребности нашего времени…

А цель общественного диалога как института национального развития — формирование стратегической элиты.

УКРАИНСКОЕ ОБЩЕСТВО ПЕРЕЖИВАЕТ СВОЕОБРАЗНУЮ «ВТОРИЧНУЮ ДИКОСТЬ» КАК НАЦИЯ, КОТОРАЯ СОЗНАТЕЛЬНО ВЫБРАЛА ПУТЬ «ВТОРОГО ЭШЕЛОНА» В РАЗВИТИИ

Будущее — это готовность и желание жить вместе, строить общий мир — как обще-житие. В этом смысл всех дискуссий о будущем, проектов и прожектов, программ и политических дебатов. Ведь даже экономика, сколько ни представляй ее в цифрах и трендах, — это всегда 70–80% психологии отношений, поведения и мотивов. Ни один цех, ни одно предприятие, ни один даже самый благой бизнес не будет работать, если это не будет мотивировать участников. Если не будет приносить наряду с материальными и морально-духовные блага. Если это не будет способствовать самореализации каждого участника, от рядового работника до менеджера и собственника. Но ведь так же и страна. Страна — это больше дело, в котором каждый должен видеть не только смысл и способ личного проживания и самой жизни, но и видеть будущее для своих детей. Иметь возможность реализоваться как личности со своими профессиональными навыками, амбициями, талантами и личными планами.

В таком случае, страна (не путать с государством!) — это социальное пространство, которое обеспечивает тебе личную самореализацию и полноценность твоей личной судьбы.

Нация как ассоциация личных судеб — таким я вижу ответ на экзистенциальный кризис украинского проекта и основу для национальной идеи.

— То есть все равно это вопрос о республике, о восстановлении правильных основ и, наверное, реабилитации деградировавших гражданских и социальных практик.

— Совершенно верно, речь о республике. Только республике не столько в плане политического устройства, сколько в социальном и гуманитарном — республика как ассоциации свободных людей. И родных людей, то есть связанных судьбой и Родиной, независимо от этнического происхождения и языка общения.

— Республика — инструмент сожительства.

— …да, близких по духу, родных по связам, объединенных общей судьбой, но где каждый видит свою страну как общество, в котором ты реализуешься сам и где есть будущее для твоих детей.

Вообще, характерной чертой будущего мира, который раскрывается сейчас, нового глобального мира, о котором написано столько миллионов страниц, будет острейшая конкуренция разных моделей социальной организации общества. Недаром все чаще философы и культурологи обращают внимание на феномен параллельных современностей как на важнейшую черту глобализированного мира. И как следствие — на возможность и право каждого общества выбирать то устройство, уклады, внутренние связи, развитие институтов, которые максимально адекватны и гармоничны для данных обществ. С их традициями, спецификой истории и духовной культуры, укладами, которые обеспечивают внутреннюю устойчивость.

Нет универсального рецепта, как жить в XXI в. Каждая нация этот рецепт на своей национальной кухне разрабатывает сама. Вопрос состоит в другом: современный мир как глобальное сообщество предъявляет каждому определенные критерии, связанные с гуманизмом и справедливостью, правом на самоопределение, правом на признание и уважение. Они становятся универсалиями глобального сообщества. Какие социальные прожекты будут порождаться этими универсалиями, покажет уже ближайшее будущее. Путь к достижению этих важных ориентиров каждый волен выбирать по-своему. Для меня очень достойным примером таких поисков является новая формула взаимоотношений Китая и Тайваня, рожденная после десятилетий неприятия и раскола, — «Два берега — один народ». Может, и для человечества будет уместна формула новой универсальной конвергенции — «Множество культур — одно человечество».

Раз мы зашли в глобальный контур, хотя и говорим про генезис украинских контрэлит… Мы наблюдаем, что сейчас на Западе, который все еще задает общую рамку для мира, происходит определенная агрессия контрэлит: избрание Трампа, контрсистемные группы в Западной Европе, сенсационно получившие качественные результаты в Германии, Brexit, до этого — неотрефлексированный опыт победы антисистемщиков из греческой «СИРИЗы».

Есть интересный спор: мир вышел из равновесности, и надолго… так вот, это мы вместе с Россией и Беларусью стали толчком, для того чтобы Запад деконструировался из привычных консенсусных форм сожительства, или это глобальный кризис? Почему это важный для Украины вопрос — потому что в таком случае станет понятно, что важнее — наша внутренняя интенция либо опора на какие- то внешние силы.

— Ну, если большими мазками, в свое время Эрик Хобсбаум писал о XIX в., как о «длинном веке», и определил XX в., как век короткий. В свою очередь, Джованни Арриги в заочном споре с ним определил как раз XX в. «длинным». Я согласен с Арриги и тоже считаю, что XX в. «длинный» и он еще не закончился. Это не только век Большой Войны, которая, начавшись с империалистических войн начала века, по большому счету только подходит к своему завершению в связи с демонтажем старых империй. Целая цепь трагичных событий после т.н. «Второй мировой» — распад колониальных империй Европы, распад Советского Союза, а сейчас проблемы с однополярным миром и началом трансформаций бывшего Запада — в моем понимании это единый процесс, завершающий Большую Войну «длинного ХХ в.».

Но за Большой Войной скрывается и второй мейнстрим века — это реализация и крах социальных утопий, рожденных еще предыдущим ХIX в.: коммунистической и либеральной утопий. Это вовсе не означает, что человечество отказывается от амбиций идеальных социальных устройств. Вопрос состоит в том, что в тех конкретных формах, в которых эти эксперименты проводились, они себя не оправдали и потерпели неудачу. Рухнула тоталитарная версия коммунизма, и рушится на наших глазах версия большой либеральной империи.

На смену им приходит другая парадигма. Я бы тут обратил особое внимание на то миропонимание, которое манифестирует политическая и интеллектуальная элита Китая. Речь идет об отходе от «борьбы систем» к «мирной конкуренции». Конкуренции на основе не противостояния, а сосуществования. Я уже приводил пример с формулой, которая позволила выйти из конфликтного состояния с Тайванем, — «Два берега — один народ». Но эту же формулу можно экстраполировать и на человечество. Одно человечество — разные устройства. Мне кажется, что эта формула, которая рождается нашим временем, наверное, и будет характерна для всего XXI в.

Но притирка и поиск «а как жить» в условиях, когда мы сосуществуем без войн и разделительных линий, крайне сложна. Каждое общество, будь то нация, политически организованная в государство, или общность, объединенная религией, культурой, территорией, должно найти свое место в таком сосуществовании.

Калька, по которой формировался миропорядок во второй половине ХХ в., дала сбой. Постколониальный мир, где целый ряд регионов был организован, скажем, по кальке либеральной утопии с фрагментацией на искусственно созданные «национальные государства», сейчас в кризисе: прежде всего, Африка и Ближний Восток.

Оказался утопичным и европейский проект образца 80-х, который очень напоминал унифицированную версию новой европейской либеральной империи. (Кстати, многие критики евроинтеграции еще 30–40 лет назад рассматривали главную угрозу евроинтеграции в ее имперских последствиях). Это вовсе не означает, что процессы сближения, взаимопроникновения на региональном и межнациональном уровне прекратятся. Просто те несколько простецких формул, по которым этот процесс шел, оказались не работающими. Всплеск нового национализма в Европе связан с реакцией на поспешность и риски, которые возникли в связи с реализацией европейской утопии. По всей видимости, намерение создать «второй Советский Союз» в виде европейской либеральной империи рушится на наших глазах.

Но идея единой Европы жива. Скорее всего, по законам маятника Фуко, от варианта унифицированного, единого Европейского Союза — к Европе регионов и наций. Вот этот путь Европе предстоит пройти. Так же, впрочем, как и идея единого континентального объединения, которую сейчас предлагает Китай и которая сейчас тормозится в силу конфликтности в целом для большого Евразийского континента. Один из центров конфликтности — Украина.

— Получается, в таком случае это антиштатовский проект?

— Как бы там ни было, мне кажется, мы говорим о новой визии будущего всего континента. Идея единого континента Европа-Азия, соединенного целой сетью проектов, с общим экономическим пространством, с прозрачными границами. Если хотите, это идея нового континентального союза, только не политического, а геоэкономического и геокультурного. Мне кажется, замысел соответствует тому, что можно назвать общими стратегическими интересами. И для участников европейской интеграции, и для участников евроазиатского объединения, и для стран с высоким коммуникативным потенциалом, геоэкономических хабов континента — таких как Украина.

На мой взгляд, такое движение к новому континентальному объединению — один из мейнстримов. И здесь нужно быть адекватным времени. Нации и элиты, которые видят будущее дальше, чем на пятилетку, могут стать активными участниками этого проекта. В XX в. это назвали бы новым геополитическим континентальным блоком. А вот в XXI в. речь уже идет о создании некоего fusion-пространства Восток-Запад, континентального единства в многообразии.

Несомненно, это раздражитель для старой умирающей идеи евроатлантического единства, которая исторически исчерпала себя, несмотря на все потуги ее реабилитировать. Такие мыслители-современники, как Бьюкенен, забегая вперед, писали о кризисе и даже гибели Запада, продолжая вековой скептический тренд, начиная со Шпенглера с его «Закатом Запада». Но XXI в. — это пост-Восток-Запад. Это большой евроазиатский континент и большое тихоокеанское сообщество. Это новое цивилизационное и соответствующее ему новое геополитическое пространство, которые еще только рождаются.

Будущее тихоокеанское сообщество и большой евро-азиатский континент будут представлять собой многоликие, сложно устроенные объединения. И если противостояние «лагерей» и двух систем, существовавших как блоки государств, — это удел длинного XX в., то в XXI в. мы будем иметь дело с fusion-объединениями — межгосударственными, межнациональными, глобалистскими по характеру. На смену ушедшей в прошлое геополитике и уже уходящей в прошлое геоэкономике мы входим в эпоху геокультурной конкуренции.

ВРЕМЯ ВОПРОСОВ ПРОШЛО. НАСТУПАЕТ ВРЕМЯ СОБСТВЕННЫХ ОТВЕТОВ

Здесь как раз и уместно вновь вернуться к вопросу о вызове, с которым столкнулась украинская нация. Суицидальное поведение или поведение жизне-борческое? Борьба за жизнь в новом мире или превращение