Якби права людини представляла богиня, її очі були б зав’язані, як і очі Феміди. Адже права людини належать кожній особі від народження й жодні упередження не мають ставати на заваді в здобутті людиною освіти, одержанні роботи, житла… Ми на шляху до суспільства, де кожна людина, незалежно від її особливостей, — понад усе. Саме тому ми змушуємо вас задуматися про дискримінацію та ефективні шляхи протидії їй.

Спеціальна освіта для людей з особливими потребами віджила себе: на цьому неодноразово наголошував як і Микола Кулеба, Уповноважений Президента з прав дитини, так і представники громадських організацій. Та абсолютної альтернативи їй поки що немає. Як же сьогодні навчаються люди з вадами зору?

24-річна Дарія Коржавіна скоро завершить навчання на магістратурі в Київському університеті імені Тараса Шевченка. За 6 років, проведених в Інституті журналістики, дівчина з вадами зору на своїй навчальній стезі зустрічала різне, але відмову в наданні знань — ніколи. Свої конспекти Дарія набирала сліпим набором на клавіатурі нетбука, знайомилася з художніми творами й освоювала інтернет-простори за допомогою скрінрідерів (програми озвучування на ПК), іспити складала здебільшого усно. Коли наставав час для модульних контрольних чи конспектування джерел в бібліотеці — на допомогу Дарії завжди приходили одногрупники чи рідні, аби начитати тексти.

«Бувало, викладачі замінювали мені завдання, наприклад, якщо треба було знімати відео або створювати діаграми. І я вважаю, це прекрасно, що майже завжди вони йшли мені назустріч», — говорить Дарія.

Теоретично інклюзивна освіта — це створення освітнього середовища, яке відповідає потребам і можливостям кожного учня чи студента, та за якого навчання здійснюється за індивідуальними навчальними планами, забезпечується належний медичний і психологічний супровід. І на сьогодні в Україні законодавство про дошкільну, загальну середню та вищу освіти (окрім професійно-технічної) дійсно передбачає змогу створити у відповідних структурах інклюзивні групи, класи чи підрозділи.

Та попри це, як повідомив виданню Kyiv Post Уповноважений Президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич, ситуація з надання освіти людям з особливими потребами покращується лише почасти. Так, приміром, наразі лише 18 шкіл у Києві мають інклюзивні класи (де діти з типовим рівнем розвитку й діти з особливими потребами навчаються разом).

Але і це вже є певним прогресом. Бо ось, наприклад, 12 років тому в київського подружжя Облакевичів, син яких від народження не здатний бачити, великого вибору не було: або сидіти з 5-річним Євгеном вдома, або направити його в дошкільний клас школи-інтернату №5 для незрячих. Батько-інженер і мати-викладачка англійської, звісно, зупинилися на другому: мовляв, і постійний нагляд, і спеціальний підхід у навчанні, і у відповідному оточенні не почуватиметься білою вороною.

Проте під час перебування сина в інтернаті Сергій і Наталія Облакевичі зіштовхнулися з низкою проблем. Хоча викладання та виховання дітей там нібито відповідає всім стандартам (про що говорять чисельні нагороди закладу), їх якість на ділі лишає бажати кращого. Як нам повідомили батьки, за рік до випуску вже 17-річний Євген і його однокласники мають складнощі з користуванням палицями для ходіння, опануванням ПК (немає вільного доступу в комп’ютерний клас), обслуговуванням самих себе (як то налити води в склянку чи відрізати шматок хлібу), спілкуванням із протилежною статтю (немає лекцій про сексуальні стосунки), а на додачу в них ще й погіршується здоров’я.

«Ви уявіть собі, — обурюється Сергій, — ці діти сидять не виходячи з класу [це передбачено правилами] по 6-7 уроків на день, обідають, а потім ідуть по своїх кімнатах. Я питаю в сина: ви на вулицю виходите? На що він мені відповідає: а навіщо? Тобто, виявляється, якщо діти не бажають виходити на вулицю, то їх і не заохочують! Як результат, маємо сколіози, проблемну шкіру й обличчя блідо-зеленого кольору. Але найгірше те, що в дітей просто відпадає бажання чогось хотіти й досягати. І це не дивно, бо викладають в інтернаті переважно жінки за 55, які тільки й чекають виходу на пенсію. Чого вони можуть хотіти і як цього можуть навчити молодь?»

Скаржаться батьки й на те, що вчителі в спец-закладах нав’язують дітям думку, що в житті напружуватися не варто, «вас все одно скрізь [у будь-який виш] візьмуть». Це стосується і позиції держави щодо окремих вступних іспитів для незрячих: абітурієнти з інвалідністю повинні складати ЗНО разом із усіма, інакше ні про яку інклюзію говорити не можна.

Стомлені від пасивної боротьби з системою, подружжя Облакевичів заснувало БФ «Погляд у майбутнє», і на свої кошти почали будувати в с. Абрамівка (Київська обл.) навчально-реабілітаційний центр для дітей і молоді з проблемами зору Мама Park. Фонд активно шукає меценатів і волонтерів, бо вже цього літа Облакевичі планують реалізувати перший заїзд, де молодь від 18 років зможе безкоштовно спробувати на собі іпотерапію (лікувальну їзду на конях), отримати психологічну підтримку, навчитися орієнтуватися в просторі й розвити дрібну моторику рук. 

Окремим питанням у спеціальній освіті для осіб із вадами зору стоїть і недостача навчального матеріалу. Наталія скаржиться, що не вистачає підручників нерадянського зразка, надрукованих шрифтом Брайля, для молодших і старших класів, тож наразі вона сама намагається розробити такий посібник.

Скаржаться й на недостачу навчальних аудіоматеріалів власне працівники школи-інтернату №5 для незрячих: а саме на брак творів шкільної програми українською мовою. Якщо незрячий студент може собі дозволити шукати літературу в інтернеті й читати її за допомогою скрінрідерів, як це робить Дарія Коржавіна, то для вихованців інтернатів ситуація складніша: такі заклади мають обмежений доступ до веб-павутини, а працівники старшого й літнього віку ще й невпевнено користуються комп’ютерами.

Тому на допомогу людям із вадами зору прийшли волонтери ГО «ВІР в Україну»: «Ми довідалися про брак аудіокниг від адміністрацій інтернатів для незрячих діток і від працівників Центральної бібліотеки для сліпих у Києві. Оскільки в 2015р. держзамовлення складало всього 200 аудіокниг, із яких лише 10 — дитячі, то ми вирішили спочатку шукати додаткові кошти на їх виготовлення. Не знайшовши їх, самі взялися за виготовлення аудіо, — розповідає Олена Олійник, очільниця ГО «ВІР в Україну». — Ми дали клич на Facebook — і вже за кілька днів тисячі людей почали відгукуватися й пропонувати свою допомогу. Уже опубліковано [на YouTube] 59 аудіокниг, близько 30 перебувають на стадії доопрацювання. Наша програма-мінімум — передати 5-м спецінтернатам для незрячих дітей (Слов’янськ, Одеса, Львів, Харків, Київ) 200 аудіотворів шкільної програми. Наразі збираємо кошти через термінали City24: якщо буде достатнє фінансування — спробуємо максимально забезпечити заклади CD із творами».

Процес реформування сучасної системи освіти до щабля, коли кожна людина, незалежно від свого рівня психофізіологічного розвитку, будь-яких інших особливостей і відмінностей, матиме змогу навчатися без перешкод — довготривалий. І ЧЕКАТИ НА ЗМІНИ, СКЛАВШИ РУКИ — СПРАВА ПРОГРАШНА. Ми маємо самі робити інклюзію ближчою до нас: так, як це вже роблять сотні активістів.

• ← ІНТЕГРАЦІЯ І ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ В СВІТІ: ЗАГРОЗА РОЗВАЛУ ЄС
• ЧИ МИ ЗДАТНІ ЩЕ БЕЗПЕЧНО ПРИРУЧАТИ АТОМ? →