160 літ від народження Івана Франка: багато чого історично він завершив, а ще більше — відкривав, передбачаючи майбутнє. Тому і сповнена глибокої справедливості знаменита самохарактеристика — «пролог, не епілог».

Хто він насправді, Іван Франко? Чи правда те, що про нього говорять? Які чутки мають під собою підстави, а які — «дим без вогню»? Перевіримо на твердість знання, а стереотипи — на міцність, щоб відділити правду від брехні, чутки — від надійних свідчень. Тільки правда, тільки hard talk!»

НУ ТО Й ЩО, КОЛИ ІВАН ФРАНКО БУВ ПРИХИЛЬНИКОМ КОНЦЕПЦІЇ «ВІЛЬНОГО КОХАННЯ»? Цей термін ми пов’язуємо з часом хіпі, але насправді він виник наприкінці XIX ст., коли в Європі поширювалася сексуальна свобода. До речі, за історичними джерелами, «Франкова біографія схожа на шафу, набиту жіночими скелетами». Тож, коли в пуританському Львові розмова двох молодих людей на вулиці без посередників мала б закінчитися весіллям, Франко ризиково водив своїх дам у бібліотеки й кав’ярні. Усвідомлюю, в цьому була приємність для обох сторін. Дивно, але ступінь доктора філософії Франко одержав за працю з орієнталістики, тобто — сходознавства. У трактаті «Iз секретів поетичної творчості» Іван Якович писав: «Орієнтальні народи... здавна були далеко більше вразливі на запахи, і вони здавна грають більшу роль в їх поезії, ніж у європейців».

ФРАНКО НІКОЛИ НЕ ПАМ’ЯТАВ ЗЛА  й ніколи не був зловтішним. І до останніх днів своїх був упертим… Упертим опонентом до львівських професорів він виступив… уже через 2 місяці після того, як йому не дали можливості в дисертації дослідити українську «заполітизовану» літературу часів збуреної Європи 1848-1849-х рр. Франко укладає детальний план, пише «мотивацію» і перший розділ: «Політична поезія Тараса Шевченка» (!). Зрештою, Франко цілком ясно усвідомлював свої наукові перспективи: «Я знаю напевно і знаю від людей досить компетентних, що кафедри мені при жоднім австрійськім університеті не дадуть — не тому, що я русин, а тому, що — «політично намаркований». Міркую, що виникає потреба розтлумачити значення слова «намаркований». Все дуже просто: неблагонадійний, ворожий, та й… сепаратист. 

НЕСТИ СМІЛО СВІЙ СТЯГ СТАРОГО ЩИРОЛЮДСЬКОГО СОЦІЯЛІЗМУ, ОПЕРТОГО НА ЕТИЧНІМ, ШИРОКО ГУМАННІМ ВИХОВАННЮ МАС НАРОДНИХ, НА ПОСТУПІ Й ЗАГАЛЬНІМ РОЗПОВСЮДЖЕННЮ ОСВІТИ, НАУКИ, КРИТИКИ, ЛЮДСЬКОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ СВОБОДИ

У Відні, столиці поліетнічної Австро-Угорської держави, Франко знаний як політичний лідер, веде активну… сепаратистську політику: однозначно підтримує ідею відбудови єврейської держави, оскільки «ця ідея є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави», його політична сила — це заснована в Галичині 1890р. перша (за назвою і змістом) українська політична партія, яка називалася Русько-українська радикальна партія. Яка мала свій електорат, програму мінімум — створення Галицької автономної області та максимум — соборної України, що об’єднала б усіх українців. Це, до речі, була ліва, соціалістична партія.

Тодішній Австро-Угорський політикум її визнав, вона брала участь у виборах, офіційно виставляла своїх кандидатів і прагнула створити парламентську фракцію. Вибори тоді проходили за 2-ступінчатою основою. Село вибирало представника, а потім він ішов голосувати за кандидата, на якого діставав «рознарядку». Але вже в ті часи суспільство хворіло на ті самі біди, які маємо тепер. І тих, хто голосував, і тих, хто висувався в депутати, перекуповували за «ковбасу» (ковбаса чомусь завжди була предметом принади). З’явилось навіть таке поняття, як «хрум». О, «хрум» був сильнішим за високі політичні ідеї. На виборах до імперського парламенту результат партії був не дуже втішним. А самого Франка провалювали з беззаперечним компроматом. Першим «гріхом» були атеїстичні погляди, а другим — начебто «єврейство». А оскільки Франко був рудий та ще й мав сумнівне прізвище — Фрáнко — з наголосом на першому складі (власне, в українській мові так і має бути, це вже пізніше, щоб не плутати нашого Франка зі «славнозвісним» генералом Фрáнко, змінили наголос).

АЛЕ ЩЕ ТРОХИ ПРО ПАРТІЮ… Радикальна партія охоплювала кілька тисяч членів, мала свої друковані органи, партійні осередки були майже в кожному селі. Лише за 8 років свого існування вона провела близько 20-ти з’їздів, на яких приймалися програмні документи, обговорювалися передвиборна тактика, проекти різних законів. Але слід врахувати й те, що вибрані від партії депутати, перебуваючи в парламенті, мали певні привілеї, влада і тоді вміла створити для них привабливе «корито», виховуючи бажання бути керманичем, поводирем народу, гетьманом, лідером, опікуном керівником тощо (всього Франко запропонував близько 30 таких епітетів). До речі, він передбачав усі етапи розвитку партій: спочатку партія росте, потім у ній починає виділятися велика кількість лідерів, а невдовзі вона, як правило, розпадається. Після чергових третіх виборів і програшу на них Радикальної партії в усьому звинуватили Франка як її керівника й головного ідеолога. Його товариш, співзасновник цієї ж партії Михайло Павлик оголосив Франка «політичним трупом» і радив назавжди зійти з політичної арени. У 1898р. партія розкололася, утворивши відразу 5 різних невеликих партій. Що й треба було довести…

«Я НАЗВУ ЙОГО МЕМОМ!», — заявив Річард Докінз, один із найвидатніших біологів- еволюціоністів у 1976р. на останніх сторінках книжки «Ген-егоїст» (The Selfish Gene). «Так, він іще слабкий і незрілий, він поки що вариться у своєму «первинному супі», але саме від нього залежать революційні зміни, що дадуть сто очок уперед старому типу генів». Первинний суп, про який казав учений — це людська культура, вектор передачі даних — мова, а ґрунт, що в нього кидається зерно інформації — мозок. І для цього «зерна» Докінз вигадав назву — мем. Культурологічний аналог гена. Мем — на противагу біологічним генам — елемент інформації: анекдот, вигук, міф, наукова концепція, математична формула, мелодія. Меми поширюються, як у популяції передаються корисні гени. І так само відмирають, якщо стають шкідливими. «Меми усталюються й множаться, перетікаючи з одного мозку в інший», — писав учений. Вони немов воюють один із одним за ресурси людського мозку, воюють за нашу увагу. Неймовірно, але переконання, що Земля обертається довкола Сонця — це теж мем. У нашому тексті їх також «наплодилось», саме таких, що Франко визнав би руйнівними. Дозволю собі зацитувати деякі, як ми тепер розуміємо, меми: мотивація, заполітизована література, керманич, політично намаркований, сепаратист, рознарядка, політичний труп, ковбаса, корито, хрум. Вочевидь, усвідомлюючи цей знайомий нам ланцюжок політичного єства, ми не уникнемо аналогій із хворобами! Люди ще нічого не знали про епідеміологію, коли її терміни вже можна було застосувати для опису різних видів інформації. Скажімо, почуття може бути заразним, звичка — хворобливою, політика — брудною…

НИНІ МИ УСВІДОМЛЮЄМО: ЛЮДИ – ЦЕ ЩЕ Й «ЗВ’ЯЗКОВІ», ЩО ПЕРЕДАЮТЬ ОДНЕ ОДНОМУ МЕМИ. Стосовно Івана Франка, маємо також декілька сталих мемів (чи ж бо він не науковець, який завжди прагнув незвіданого!). Було так, що радянська влада поставила його на службу власній ідеології — і Франко став Каменярем зі шкільних підручників. Насправді Франко ніколи не «почувався» Каменярем у тому розумінні, що вкладають у нього лідери радянських комуністів. Тож теза «Франко — не Каменяр» має абсолютне право на існування, навіть як подразник, що додає тонусу шукати інші діоптрії, навіть містичні, у доланні заскорузлих тоталітарних стереотипів. Але є ще один мем, що його ми транслюємо й досі: «Вічний революціонер». Безсумнівно, цей образ пасує Іванові Франкові. У своїй статті «Що таке поступ?» він писав: «Я розумію під революцією цілий великий ряд таких культурних, наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють всі дотогочасні поняття і основу, і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу».

НАЖИВО У ФРАНКА СКЛАВСЯ Б ЦІКАВИЙ ДІАЛОГ З СУЧАСНИМИ НАУКОВЦЯМИ. «Усе живе робить живим не «життєва іскра», а інформація, слово», — заявив у 1986р. Докінз, який по-своєму зрозумів, у чому полягає суть нової ери людського існування. Франко, певно, б погодився, адже для нього провідне слово в існуванні соціуму — це людяність. Чи не тому 1903р. він підкреслював, що варто розрізняти ідеї «правдивого соціалізму» та «комуністичного соціал-демократизму», або ленінського більшовизму. Життєва іскра Франка — «серед насміхів і наруги його адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціялізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженню освіти, науки, критики, людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будучини, не на парламентарнім шахрайстві».

«Ідеям притаманні певні властивості живих організмів», — гірко додав би у 60-ті рр. минулого століття, після усіх страшних катаклізмів француз Жак Моно. «Але ж правдивий організм — чим не прекрасна ідея?», — це не заперечення Франка, просто його життя пішло… саме за ідею: «Національна ідея стає справжньою основою для поступу окремої людини і цілого народу. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації». Ідеї соціалізму й були тим життям «організму» франкового, що сповідував рівність людей перед законом, повну свободу особистості в розкритті своїх природних здібностей і наявність для цього можливостей у суспільстві, однакову відповідальність усіх людей за стан суспільства. Донині такі ідеї обговорюються як основа громадянського суспільства, що засноване на свободі й відповідальності свідомих громадян. Такі суспільства утверджуються, зокрема, в Данії, Фінляндії, Швеції. Громадяни цих країн усвідомили ідею, як писав Франко, що «спільна праця є основою соціалізму». Тож років через 70 після всього висловленого Франком, Моно, паризький біолог, один з лауреатів Нобелівської премії за дослідження функції РНК у передачі генетичної інформації, просто додав: «Ідеї…. всі разом стають причиною різкого еволюційного прориву».

Українська громадськість мала свою теорію еволюційного прориву і в роки, що передували Першій світовій війні, розпочинає клопотання про висунення кандидатури Франка на здобуття «нобелівки» з літератури. Однак, 28 травня 1916р., за 3 місяці до 60-річчя, поета і вченого не стало. Нобелівську премію ж присуджують лише живим… НАЖИВО, як сказали б ми, використовуючи мем недавніх часів.

• ← ЖИТТЯ В КВАРТИРНІЙ ЧЕРЗІ
• УКРАЇНЦІ НА МАРСІ ЗА ДОПОМОГОЮ… ХАКАТОНУ. ОТАКА СЕНСАЦІЯ! →