Безкоштовне та частково субсидоване, у 20-поверхівці та котеджі, у Нью-Йорку та Єрусалимі, для молоді та пенсіонерів — це все про соціальне житло. Зараз політики й експерти в Україні люблять розказувати, що будь-яке соціальне житло — то пережиток «совка». А як усе з цим у США, Франції, Німеччині, Білорусі й Ізраїлі?

У житловій сфері можуть працювати не лише закони ринку, але й пряме державне адміністрування. Навіть у Штатах, найвідомішій країні підприємливих індивідуалістів, навіть у Німеччині, багатій державі хазяйновитих, заможних бюргерів, соціальне житло є великою нішею в житловому господарстві. Додамо розгляд споріднених між собою багатьма людськими долями і при цьому дуже різних таких невеликих країн, як Білорусь та Ізраїль. Не забудемо й Францію, романтичну країну революцій і страйків.

США

У 1-й половині 2017р. у американських медіях бурхливо обурювалися ініціативою Трампа: урізати бюджет HUD (державного департаменту США з житлового будівництва та міського розвитку) на податковий 2018р. приблизно з $46 до $40 млрд. Щоправда, влітку президентська адміністрація наполягала вже лише на півмільярдному скороченні. У липні до Вашингтону автобуси організовано привезли сотні демонстрантів на марш проти скорочення фінансування житлових програм. Згідно з джерелами, що симпатизували протестувальникам, на марш вийшло понад тисячу людей. Для США це небагато. Вашингтон бачив марші й по півмільйона — у часи масових антивоєнних та антирасистських рухів 60-х. Те, що політичні опоненти Трампа, з їхніми величезними фінансовими, медійними й організаційними можливостями, найдосвідченіші у світі організатори масових протестних акцій, не змогли використати цей інформаційний привід для розгортання більш резонансних мітингів, є непрямим свідченням того, що коштами HUD користується порівняно невелика частка американців.

Як же побудовано систему public housing — державного житла — у Сполучних Штатах? Вищезгаданий держдепартамент надає з держбюджету фінансування уповноваженим агенціям, які перебувають під безпосереднім управлінням федерального уряду, керівництва штату або міської громади, варіанти є різноманітні. Таких агенцій близько 3,3 тис. Найбільша — NYCHA, вона адмініструє у Нью-Йорку близько 90 тис. ваучерів на пільгове житло.

Незаможна родина, щоб отримати жаданий ваучер ’Section 8’ від NYCHA чи подібний сертифікат, має заробляти так мало, щоб витрати на оренду найскромнішого житла разом із комуналкою (електрика, вода, газ тощо) виявилися вищими за 30% родинного доходу. У такому разі житлова агенція надає ваучер, яким покриває витрати понад ті 30%, селить у соціальне житло. Чиновники агенції, приймаючи рішення про видачу субсидії, враховують не лише рівень доходів на члена родини (у пріоритеті — найбідніші), але й вік (у людей дуже похилого віку більше шансів на таке житло) та стан здоров’я (перевага людям із особливими потребами). У Нью-Йорку 32% ваучерів ’Section 8‘ мають літні люди. Ваучер можуть також отримати жертви домашнього насильства разом зі своїми дітьми, жертви ураганів чи інших форс-мажорних обставин.

Чекати на пільгове житло доводиться від кількох тижнів до кількох років. Враховуючи досвід минулих десятиліть, коли серед мешканців таких будинків прискорювалися деградаційні процеси, нині адміністрація підтримує жорсткі правила: наприклад, якщо один член родини потрапляє до тюрми, то й родичів, що мешкають у цьому будинку, виселяють. Приватизувати це житло не дозволяється.

Конгрес і HUD у 2010-ті стали активніше залучати приватних партнерів для спільних девелоперських програм. Житлові комплекси, виділені під державне житло, прийнято називати housing projects або просто projects. У 60–70-ті пробували створюватися цілі міні-міста, великі мікрорайони, що складалися з такого житла, але відмовилися через феномен «інфікування бідністю». Люди тут бачили погані приклади частіше за добрі, середній рівень доходів знижувався, а злочинності — зростав. В останні десятиліття HUD намагається розташовувати житлові комплекси точково, щоб тисячі пільговиків не жили надто компактно. Інколи соціальне житло будують у вигляді кварталу 1-поверхових скромних будиночків, а інколи, як от у Нью-Йорку, це житло втілюється у 20-поверхових монстрах, схожих за червоно-коричневим кольором цегляних стін на «хрущовку», а за конструкцією — на сучасні київські ЖК економ-класу. У Нью-Йорку є цілі квартали таких будинків. І не лише у Квінсі, але й у респектабельному Брукліні та на Манхеттені — той же Гарлем, приміром.

Загалом, у США нині близько 1,2 млн. домашніх господарств мають субсидоване державою житло. Для 320-мільйонної країни — крапля в морі. Тому для тих, хто не зовсім неспроможний, користування таким житлом вважається лузерством. Пересічні американці тримаються від нього подалі.

ФРАНЦІЯ

Соціальне житло у Франції називається «ашелем»: абревіатура HLM є скороченням від «житло з поміркованою орендною платою». Орендна плата тут поміркованіша за середньоринкову вдвічі-втричі. Зазвичай, у Парижі на ашелеми претендують ті, чий дохід менший, приблизно, ніж 2 тис. €/міс. (у провінції трішки менше), а для родини з 4-х осіб — 5 тис. €/міс. (у провінції близько 3,5 тис.); дуже часто це іммігранти, біженці. Цей рівень доходів дає право записатися у чергу, в якій доведеться провести від кількох тижнів до можливо й 20 років. Як розповідала одна жіночка французькому репортеру у середині 2010-х, вона стала у чергу в 1999р., відтоді ходила до мерії 9-го округу Парижа щотижня, а чиновники зустрічали її словами: «Знову ви!». 15 років наполегливих візитів дали результат: родина отримала квартиру в новозбудованому ашелемі. У середині 2010-х рр. мерії округів Парижа роздавали лише по декілька десятків квартир на рік, а кількість претендентів була у сотні разів більшою.

Натомість, коли вже отримали таку квартиру, то це в багатьох випадках назавжди: навіть виграш мільйона у лотерею, здобуття посади топ-менеджера «Ейр Франс» чи отримання замку у спадщину, майже ніщо не позбавляє права на вже отриманий цією родиною ашелем. А орендна плата в ашелемі нижча за ринкову в рази. І зовнішній вигляд таких будинків часто не відрізняється від звичайних. Деякі нові ашелеми мають сквери, підземні парковки, навіть скульптури. Три чверті ашелемів, побудованих у ХХ ст., і майже всі з ХХІ ст. — малоповерхові будинки та котеджі. Утім, рівень комфорту трапляється різний: санвузли в 5-10% ашелемів не поквартирні, а загальні на поверх, як у старих радянських гуртожитках, чи на кілька квартир (у 1968р. не мали санвузлів близько 60% квартир у ашелемах - привіт упередженим критикам усього радянського!). Сантехніка у багатьох квартирах там зношена, стандарти комфорту нижчі за середні.

Бертран Деланое, перший мер-соціаліст у Парижі від часів Паризької  комуни, перебуваючи на цій посаді з 2001 до 2014рр., прагнув зробити більш рівномірний розподіл ашелемів по районах. Якщо раніше вони зосереджувалися, здебільшого, в бідних частинах столиці, то Деланое став створювати соціальні будинки в заможніших районах. Для цього мерія не лише забудовувала пустирі, але й викуповувала квартири у престижних будинках і заселяла туди малозабезпечених людей. Сподобалася ця інновація не всім: від багатих стали приходити скарги на неприємних бідних сусідів, а деякі з бідних скаржилися на недоступні ціни в магазинах і кафе. Багаті округи намагалися скористатися законом від 2000р., згідно з яким можна було офіційно відкупитися від обов’язку будувати ашелем, заплативши спеціальний штраф.

За законом, у кожному французькому місті щонайменше 20% житла має бути  соціальним. Загалом, у Франції частка ашелемів, соціального житла у середині 2000-х сягнула майже 20% усього житлового фонду країни. Якщо ж говорити лише про те житло, яке перебувало в оренді, то в цьому сегменті ашелеми становили близько 50%, і мешкало в них понад 12 млн. людей. Така велика частка вважається однією з причин високого (як для Європи) рівня народжуваності у Франції, адже ашелеми допомагають молодим парам раніше вирішити «квартирне питання», влаштувати спільне господарство. Звісно, мова про тих, кому не доведеться чекати в черзі 8-10 років. Врешті, у провінції з цим простіше.

ВІД ПІВНІЧНОГО МОРЯ ДО БЛИЗЬКОГО СХОДУ

У Німеччині, з її суперпотужною економікою, соціал-демократичними традиціями та величезним рівнем імміграції (одних лише російськомовних набралося 2-3 млн.) в останні два десятиліття збудували дуже багато соціального житла, якісного, часто з усілякими енергозберігаючими технологіями. Проживання в ньому є безкоштовним або за низьку плату (кілька € за 1 м²), поки доходи низькі. А от якщо стануть заробляти нормально,  приблизно від 1,5 тис. €/міс., то вже мусять платити, — але стільки, щоб у родини, скажімо, в складі 3-х осіб, залишалося ще близько €1 тис. на решту витрат. Площа такого житла надається, у середньому, по 25 м² на особу. Утім, норми від регіону до регіону і залежно від категорії пільговиків у ФРН можуть значно відрізнятися. Загалом, близько 20% житлового фонду там надається за програмами соціальної допомоги. Але в 2010-ті постав тренд на зменшення житлових субсидій. Зокрема, у 2013р., порівняно з попереднім роком, кількість субсидованих державою квартир зменшилася на 63 тис., склавши 1,48 млн.

По-справжньому північний сусід України (зазвичай чомусь так називають Росію, розташовану, здебільшого, на північний схід, а подекуди значно південніше України) — Білорусь — теж допомагає деяким громадянам квадратними метрами. Таке житло надається на умовах безстрокового найму багатьом категоріям пільговиків, які потребують покращення житлових умов: інвалідам, дітям-сиротам, самотнім непрацюючим пенсіонерам, ветеранам бойових дій, жертвам стихійних лих і техногенних аварій, багатодітним родинам тощо. У середині 2010-х чекати на свою чергу доводилося в Мінську приблизно 5-8 років. За весь 2016р. виділено 103 квартири. Станом на середину 2017р. у Мінську на отримання такого житла мали право близько 800 осіб, а виділено в першому півріччі 40 квартир соціального користування. Приватизувати таке майно білоруські пільговики, на відміну від французьких та ізраїльських, не мають права. Натомість, пожиттєво можуть користуватися безкоштовно.

Ізраїль не дозволяє переважній більшості платників податків претендувати навіть на скромне соціальне житло. Але держава надає право на соціальне житло багатьом категоріям громадян-пільговиків: пенсіонерам-репатріантам, які не мають житла у своїй власності; самотнім батькам із мінімум трьома дітьми (для репатріантів — однією дитиною); людям із обмеженими можливостями. Утім, фактично, у XXI ст. фонд соціального житла тут дуже повільно оновлювався. Багато з мешканців соціального житла викупають його у власність — темпами, які в рази вищі за темпи закупівель нових квартир міністерством будівництва для фонду соціального житла. З 1998р. до 2017р. цей фонд скоротився зі 110 тис. до 50 тис. квартир. Своєї черги на отримання квартири чекають роками, дехто більше 10 років. Особливо важко отримати квартиру в містах центральної частини країни, майже ніхто не хоче їхати на периферію.

Як бачимо, глобалізація соціальних програм ще далека від того, щоб стерти національні особливості соціального житла, а тим більше — повикидати всіх бідняків на вулицю. Відгомін грандіозних протестних рухів ХХ ст., копітка праця сучасних активістів, політиків і службовців — ще сяк-так утримують баланс інтересів лендлордів і незаможників у містах.

• ← НЕСТЕРПНА РЕПРЕСИВНІСТЬ БУТТЯ
• ЧОМУ УКРАЇНІ ПОТРІБНІ ГОСПОДАРНИКИ →