ЛЮДИ НА ЕКСПОРТ

Україна впевнено увійшла до світової трійки сумних призерів із бігу населення за межі власної країни. Проте не тільки з України люди емігрують — чого лише вартують сумно розпіарені біженці із Сирії, Іраку, Лівії… Загалом, у світі чверть мільярда емігрантів. Проте еміграція буває різною — подивимося на її особливості зараз.

Зі статті дізнаєтеся про топ-10 держав, із яких у 2012–2017рр. найбільше виїжджали люди «на ПМЖ»; основні чинники еміграції з цих держав і наслідки для держав-акцепторів; і як так сталося, що Велика Британія опинилася в першій 5-ці разом із Україною та Сирією.

ТРУДНОЩІ ОБРАХУНКУ: ГЛОБАЛЬНИЙ ВИМІР

Населення нашої планети зростає швидко, а частка міжнародних мігрантів у цьому населенні — ще швидше. Таких людей, що народилися в одній країні, а живуть в іншій, стало у 2017р. уже близько 258 млн. Це 3,4% людства. А у 2000р. було лише 2,8%.

У світі використовуються різні визначення поняття «міжнародний мігрант». Майже всі погоджуються: це особа, що проживає не в тій країні, в якій народилася. Але щодо мінімального строку проживання, який дозволяє особі вважатися статистично міжнародним мігрантом, є розбіжності. ООН із 1998р. рекомендує вважати мінімальним строком проживання 12 місяців. Чому лідером країн походження мігрантів стала Сирія — відповідь очевидна, війна тут охопила майже всю територію. З Мексикою теж доволі просто. 3200 км кордону зі США, одним із найзаможніших суспільств світу — це спокуса. Надто великий контраст за середнім рівнем доходів між двома сусідками.

Бангладеш, Індія, Пакистан — члени Британської Співдружності — з колоніальних часів мають різноманітні щільні зв’язки з колишньою метрополією, економічний контраст із якою величезний. Добре знання англійської висококваліфікованими бангладешцями, індійцями та пакистанцями стає у пригоді для еміграції й до США, й до великих міст ФРН і Північної Європи.

А китайцям стає в пригоді глобальна мережа чайна-таунів — компактних поселень, жителі яких створюють навколо себе маленький Китай, із рідною мовою, кухнею, архітектурою. Нові групи китайських емігрантів із комфортом десантуються на ці «бази». Адаптуватися таким чином значно легше.

Українська еміграційна ситуація буде більш-менш зрозумілою кожному українцю, який пригадає долі 50 родичів, друзів, знайомих: хто, куди, чому, на скільки й на якій підставі поїхав за кордон. До речі, всі оцінки міграції українців є дуже приблизними, бо об’єктивний інструмент замірів – перепис населення – не проводився вже 17 (!) років…

Але як увійшли до першої п’ятірки Росія та Велика Британія?

РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ

Значна частка тих, кого статистика ООН вважає російськими емігранта ми, — це люди, які народилися ще у РСФСР і переїхали звідти (добровільно чи ні) до якоїсь з інших республік у рамках колишнього СРСР. Вони автоматично вважаються міжнародними мігрантами з 1991р. Величезна кількамільйонна хвиля еміграції з Росії до «далекого зарубіжжя» припала на кінець 1980-х — 1990-ті рр., потім вщухла. У 2011р., наприклад, емігрували лише кілька десятків тисяч російських громадян. А от із наступного року піднялася нова хвиля валізового настрою. У 2012–2013рр. із Росії емігрували понад 100 тис. людей щорічно, а у 2014–2015рр. — по 300–350 тис. щорічно, і це лише за даними Росстату. Але якщо порівняти ці офіційні дані з інформацією країн-акцепторів, приймаючої сторони, яка видавала дозволи на працевлаштування та проживання, то за 2014р. Ізраїль прозвітував про кількість російських іммігрантів, що в 4 рази більша за росстатівську; США — у 4,7 раза, ФРН — у 5, Іспанія — у 19, Чехія — майже у 20 разів. Воно й зрозуміло, ситуація знайома мільйонам українців за досвідом особистим чи близьких: подавати на процедуру позбавлення рідного громадянства не поспішають, на батьківщині залишається нерухомість, а людина фактично вже роками живе за кордоном, інтегрується у тамтешнє суспільство, потроху відмовляючись від планів «підзаробити й повернутися, коли криза мине». Криза ж бо перейшла у хронічну форму.

З Росії емігрують не стільки бідні та низькокваліфіковані, скільки забезпечені, причому з найзаможніших регіонів: Москви, Петербургу. За даними компанії Knight Frank, у 2014–2016рр. Росію залишили близько 6 тис. доларових мільйонерів. Одне з досліджень виявило, що кожний 6-й із російських топ-менеджерів у 2016р. планував емігрувати протягом 2-х найближчих років. Із 2010-х рр. також масово стали виїжджати жителі прикордонних, теж не найбідніших, районів: Калінінградської області, Карелії, Сахаліну. Російські громадяни їдуть насамперед до США, Ізраїлю, ФРН, Канади, збільшується популярність Великої Британії та Швейцарії; у потоці до цих країн частка мігрантів із вищою освітою — близько 40–50%. Наприклад, більшість вчених-іммігрантів у Німеччині — з Росії. Також чимало росіян їдуть до Чехії, Польщі, Латвії; у цьому потоці мають вищу освіту 25–30%. Нові напрямки, що завойовують популярність серед російських емігрантів, — Китай, Таїланд, Південна Корея, Японія. Наприклад, амбітному московському топ-менеджеру, який у 2000-ні рр. набув досвід оперування бюджетами в сотні мільйонів доларів, а в 2010-ті вимушений зупинитися у своєму професійно-кар’єрному розвитку через гальмування економічного розвитку РФ, надає ще більші можливості Шанхай. Значно більші, ніж можуть запропонувати Варшава, Відень чи Рим.

На відміну від багатьох традиційних етнічних діаспор, таких як китайська, росіяни за кордоном нині значно менше схильні триматися купи. Навпаки, дуже часто прагнуть якомога швидше інтегруватися до місцевої громади. Така особливість щільно пов’язана з рівнем кваліфікації: що вищий він у емігранта, то менша потреба в підтримці одноплемінників, у проживанні в емігрантському рідномовному кварталі типу Брайтон-Біч або Чайна-таун.

УКРАЇНЦЯМИ З-ЗА КОРДОНУ ДО УКРАЇНИ В 2017Р. ПЕРЕВЕДЕНО, ЗА ДАНИМИ НБУ, БЛИЗЬКО $9,3 МЛРД — УЧЕТВЕРО БІЛЬШЕ, НІЖ ТОГОРІЧНИЙ ОБСЯГ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

У 2017р. аналітична організація «Левада-Центр» виявила, що виїхати на проживання за межі РФ хочуть 15% росіян. Основними мотивами були названі: різниця в рівні матеріальних умов між Росією та розвинутими країнами, бажання забезпечити дітям гідне майбутнє, почуття беззахисності перед свавіллям влади. Якщо порівняти динаміку еміграції з динамікою курсу рубля, то кидається в очі, що обвал російської валюти до євро й долара співпадає з різким збільшенням кількості від’їжджаючих громадян. Певний зв’язок є, ймовірно, із санкціями, які було накладено на Росію в 2014р., а також із численними тогорічними прогнозами публіцистів про стрімке наближення грандіозного краху РФ. Крім того, у 2010-ті рр. у Росії однією з помітних категорій емігрантів стали ті, хто полишав країну з безпосередньо політичних причин, у т.ч. із метою уникнення репресій. Таких біженців порівняно небагато в абсолютних цифрах, але це суттєве соціально-культурне явище, бо це здебільшого інтелектуали.

СПОЛУЧЕНЕ КОРОЛІВСТВО

А навіщо ж емігрувати підданим Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії — країни, знаменитої своїм багатством та дуже суворою імміграційною політикою? Країни, до якої прагнуть потрапити десятки мільйонів мігрантів ззовні. Нагадаємо: це ще й країна дощового похмурого клімату. Оцей стильний вікторіанський клімат, виявляється, нестерпний навіть для багатьох найавтохтонніших, із діда-прадіда, британців. Із великим відривом від інших напрямків лідирує серед британських емігрантів відносно безтурботна Австралія: за її сонце, а також і за квітучу економіку, високі стандарти життя. Утричі менше британців переселяються до США: це місце глобальної кар’єри, сюди взагалі їдуть найкращі й найамбітніші професіонали світу. За сонцем усе ще їдуть до Іспанії — насамперед пенсіонери. Але тривалі проблеми іспанської економіки позбавили тутешніх британців приємного бонусу — стабільності. Нерухомість британських пенсіонерів у Іспанії дешевшала з кінця 2000-х до 2015р. Тому потік до Іспанії в 2010-ті рр. значно знизився, хоча ще є суттєвим. Загалом до всіх країн у 2012–2015рр., за даними британської статистики, щорічно емігрували близько 300 тис. британців.

ВИГРАШІ ТА ПРОГРАШІ КРАЇН ВІД МІГРАЦІЇ

Як відомо, наявність першого мільйона доларів дає змогу його власнику швидко та легко заробити ще кілька. Так само й лідерська позиція в рейтингу країн за безпекою й заможністю: «хто перший встав, того й капці». За можливості пересування трудових ресурсів між країнами кваліфіковані кадри перетікають до тих держав, де їм пропонують кращу оплату, кращі умови життя. Бізнесменам приймаючої держави (акцептора) стає легше розширювати бізнес, створювати нові робочі місця через приплив дешевої слухняної робочої сили. Зростає ефективність підприємств. Місцеві працівники отримують стимул до самовдосконалення через загострення конкуренції на низових посадах, тож покращується якість трудових ресурсів у національному масштабі.

Держава-акцептор економить фантастичні суми на підготовці людських ресурсів і взагалі латає демографічні дірки за рахунок припливу молодих, активних іноземців: не треба витрачатися на 20–30 років лікування, виховання, навчання, на безпеку цих людей до моменту набуття ними кваліфікації. Цей величезний тягар несе держава-донор: готує фахівців, а потім передає їх акцептору. Хоча часткову компенсацію все ж отримує за це — якщо не всі члени родини переселилися за кордон, якщо комусь звідти на батьківщину відправляють частину зароблених грошей.

Лише через банківську систему українцями з-за кордону до України в 2017р. переведено, за даними НБУ, близько $9,3 млрд — учетверо більше, ніж тогорічний обсяг прямих іноземних інвестицій. Прихильники влади знаходять позитивні сторони у такій масовій еміграції українців, приміром, що так зменшується безробіття і в країну від заробітчан потрапляють гроші, потрібні для покупки імпортних товарів і послуг. Цинічно, бо звісно, краще б було, якщо б в Україні, а не для українців у Польщі чи Росії, створювалися сотні тисяч робочих місць, а вітчизняна економіка виробляла те, що ми імпортуємо з-за кордону, до речі, часто-густо вироблене тими ж українцями – але в еміграції.

Задачі державного пріоритету – припинити відтік українців за кордон і зробити так, щоб емігранти поверталися додому. Довготривалий відтік трудових мігрантів, за умови низького чи середнього рівня народжуваності, гарантує країні-донору демографічну, а відтак економічну катастрофу: адже вік більшості таких мігрантів — 25–45 років. Помічено: зазвичай чим довше живуть мігранти за кордоном, тим менше пересилають на батьківщину. При поверненні ж вони привозять із собою цінний досвід, та ще й стартові капітали.

Довготривалий неконтрольований притік мігрантів, як показує практика ЄС і РФ, несе й серйозні ризики для держави-акцептора: додаткове навантаження на інфраструктуру, безробіття серед місцевих низькокваліфікованих працівників, міжкультурні конфлікти, а як наслідок — зростання популістських, екстремістських рухів.

НАТИСКАЙТЕ, ЩОБ ПЕРЕДПЛАТИТИ «НОВУ РЕСПУБЛІКУ»!