Цього літа суспільство сколихнула новина про можливі зміни у виплаті стипендій аж до скасування. Громадськість бурхливо відреагувала на таку радикальну ідею, і наразі Уряд нібито (хтось їм ще вірить?) від неї відмовився.

Що буде, коли Уряду вдасться нав’язати свою думку студентам? Спільно розмірковували професор «Могилянки», відомий філософ Вадим Менжулін і журналістка Олександра Присяжнюк.

Матеріальне становище студентів — справа принципова. Якість навчального процесу значно залежить саме від нього. Якщо студенти знедолені, якщо їм холодно і голодно, не варто чекати від них видатних результатів. І тут значну роль відіграє стипендія.

У стипендії багато функцій. Перш за все, це забезпечення певних базових потреб. Зрозуміло, наразі це дуже невеличкі, але все ж гроші. І вони дозволяють вирішити деякі важливі питання, наприклад, пересування за допомогою громадського транспорту. Звісно, треба уважно рахувати, які саме базові потреби має задовольняти стипендія, хто і в якому розмірі її потребує. Але казати, що про їх задоволення геть усі студенти мають дбати самотужки, абсолютно неприпустимо.

Стипендія як форма мотивації — це вже інший сюжет. Когось, хто вчиться краще, варто мотивувати, підтримувати матеріально, преміювати, а когось, хто вчиться гірше, навпаки — позбавляти такої підтримки.

ЯКЩО МИ МЕХАНІЧНО СКАСУЄМО СТИПЕНДІЇ, ЗНАЧНА КІЛЬКІСТЬ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ ОПИНИТЬСЯ В ЗОНІ РИЗИКУ: НАРКОМАНІЯ, ЗЛОЧИННІСТЬ

Стипендія виконує обидві функції, і враховувати теж треба обидві. Тому потрібна доволі складна, диференційована стратегія, тоді як однозначні рішення — всім дати чи у всіх забрати — абсолютно безперспективні та неприпустимі.

Розгляньмо значення самого терміну «стипендія», зокрема, звернемо увагу на його італійський еквівалент — borsa di studio. Якщо перекладати дослівно, це означає «сумка на навчання». І дійсно, студенту треба мати якусь сумку, щось, щоб дожити до іспитів, до отримання диплому, до моменту, коли він почне забезпечувати себе сам. Йому потрібні кошти і на харчування, і на проживання, і на інші потреби. Зрозуміло, що зараз повністю забезпечити студента за бюджетний кошт неможливо. Втім, якщо механічно запровадити «ринковий» принцип, повністю звільнивши державу від матеріального забезпечення студентів, ефект буде не найліпший. Когось повністю фінансуватимуть батьки. Хтось влаштується на роботу, хоча від цього, ймовірно, постраждає якість навчання. Але вони все ж таки зможуть вчитися. А що буде з рештою? Тут можливі по-справжньому жахливі речі.

МОЛОДІ ЛЮДИ ГУРТУЮТЬСЯ НАВКОЛО НАВЧАННЯ. ТРЕБА ЗБЕРІГАТИ МІСЦЯ, ДЕ МОЛОДІ ЛЮДИ ЗМОЖУТЬ ДОЛУЧИТИСЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ Й ІНШИХ МОВ, ДО НАУК, МИСТЕЦТВ, КУЛЬТУРИ

ПЕРША ЖАХЛИВА РІЧ.

Розвиненої, як на Заході, системи навчання в кредит у нас немає. Отже, величезна кількість молодих людей просто не матимуть у своїй сумці геть нічого. Деякі з них, мабуть, встигнуть швидко продемонструвати велику успішність у навчанні. У таких, можливо, залишаться шанси. Але буде й велика кількість таких, які взагалі не зможуть навчатися. Здавалося б, виходячи з ринкових принципів, можна буде сказати: «Ну й добре! Значить, вони невдахи, непристосовані до конкурентної боротьби. Хай спочатку підуть попрацюють, якщо нездатні знайти необхідні кошти чи, скажімо, одразу продемон струвати блискучу успішність у навчанні. Це ринок. Він усе збалансує». Та поки «невидима рука ринку» все розставить по своїх місцях, пройдуть роки. А це долі, причому, не окремих людей, а багатьох представників цілого покоління.

І це покоління піде невідомо куди, залишиться без освіти. Це буде соціальна проблема. Величезна кількість молодих людей опиниться поза інформаційним мейнстримом. Буде дуже добре, якщо вони (як планують наші новоявлені соціал-дарвіністи) влаштуються на таку роботу, де не потрібна вища освіта… хоча зараз таких професій стає дедалі менше. Але працювати підуть не всі. На багатьох чекає соціальна деградація. Якщо ми просто механічно скасуємо стипендії, значна кількість молодих людей опиниться в зоні ризику: наркоманія, злочинність... Не хочеться такого казати, та, тим не менш, така тенденція можлива.

ДРУГИЙ МОЖЛИВИЙ НАСЛІДОК — виїзд за кордон. Тут є кілька варіантів. Перший — це трудова міграція, умовно кажучи, збирати полуницю. Це навряд чи позитивно позначиться на культурному та соціальному розвитку України. І другий варіант — інтелектуальна міграція. Найкращі теж поїдуть за кордон. На тлі розпаду системи — студентів замало, мотивація дуже слабка — дуже наївно думати, що тут залишаться навчатися тільки найрозумніші та найталановитіші. Не залишаться й найзаможніші. Вони подумають: «ОК! Якщо це суто за гроші, давайте порахуємо! Може, тоді варто за кордоном повчитися?»

І тут знову з’являться дуже «розумні» соціал-дарвіністи, які скажуть: «То добре! Нехай українські виші загинуть у жорстокій справедливій ринковій боротьбі. Вони «совкові», застарілі, відсталі, неефективні. Буде справжня конкуренція, і з’ясується, що у нас максимум кілька гідних вишів. Хто там не вчитиметься, поїде за кордон. Ну, і добре! У нас будуть ще й класні фахівці, які вчилися у вишах Європи». Але це ілюзія: повернуться далеко не всі. Хтось там одружиться, хтось ще кудись поїде. Це перший момент.

Другий момент. Дехто повернеться. Але на багатьох з них може чекати щось схоже на долю Іхтіандра (людини-амфібії — героя популярного колись фільму за мотивами книжки Олександра Бєляєва). За відомим сюжетом, Іхтіандр спочатку міг подовгу знаходитись як серед людей, дихаючи повітрям, так і під водою. Але потім — внаслідок трагічних подій — він позбавився здатності жити на суші і назавжди переселився під воду. Щось подібне — феномен Іхтіандра — іноді трапляється з людьми, які поїхали вчитися за кордон. Далеко не всі з них повертаються і здатні тут адаптуватись. Там надто все по-іншому: і навчання, і професійна реалізація. Ми живемо у дуже специфічних економічних, соціальних і кліматичних умовах. Не кажучи вже про історичні традиції.

Звичайно, культурний і науковий обмін потрібний. Як і постійні комунікації. Тільки так великою мірою життя й відбувається — через запозичення чужого досвіду і відповідні трансформації. Але якщо ми зробимо на це основні ставки, повністю покладемося на такий собі освітній аутсорсинг, неминуче програємо. Так, нам дуже потрібні люди, які вчилися у найкращих зарубіжних вишах, але треба враховувати, що з тих, хто поїхав туди, повернуться далеко не всі. Як правило, охоче повертаються лише на високі позиції, але теж не всі й не завжди в повному розумінні повертаються.

ЯКЩО МИ ЗРОБИМО ОСНОВНІ СТАВКИ, НА ОСВІТНІЙ АУТСОРСИНГ, НЕМИНУЧЕ ПРОГРАЄМО

А що казати про мову? Коли люди проживають найважливіший для розвитку вербальної, професійної й інтелектуальної компетентності період життя в іншомовному середовищі, вони стають його частиною. Звісно, є чимало молодих людей, які здатні вивчити багато мов. Але вони вже давно мають можливість повчитися як в Україні, так і за кордоном. Про них зараз не йдеться. А ось коли внаслідок скасування стипендій почнеться масовий відтік студентів з України, матиме місце закриття багатьох українських вишів, де худо-бідно, але все-таки ведеться викладання українською мовою. Простору для її існування та розвитку стане значно менше.

Тому я противник думки, що в Україні треба різко зменшити кількість вишів, залишивши лише ті, які сповна відповідають передовим світовим стандартам. Коли ми вирішуємо, наскільки нам потрібний той чи інший виш, треба брати до уваги багато чинників. Простим порівнянням із зарубіжними стандартами тут не обійтись. Є міста, де традиційно є один чи зовсім небагато вишів. Вони виконують дуже важливу функцію осередка розвитку культури. Є у них і соціальна функція. Молоді люди гуртуються не навколо якихось генделиків, а навколо навчання. Треба зберігати місця, куди зможуть прийти молоді люди після школи, і де вони зможуть долучитися до української й інших мов, до наук, мистецтв, культури тощо.

Освітні реформи треба провадити дуже обережно, щоб не спровокувати вибух, який зруйнує всі наші перспективи. Не можна довірятися абстрактним формулам і підходити до цього питання суто механістично. Скажімо, оголосити, що з 1 січня чи 1 вересня ми скасуємо стипендії як такі, а вже потім подивимось, кому потрібно, а кому не потрібно допомагати, кого треба, а кого не треба винагороджувати. Все має бути продумано з самого початку. Без чіткого плану дій не варто розраховувати на успіх. А він нам життєво необхідний!

• ← АЛЕКСЕЙ ЯКУБИН: «УКРАИНУ ГОНЯТ В ПРОПАСТЬ – ГРАЖДАНЕ ПРОТИВ!»
• КОСТЬ БОНДАРЕНКО: «НАВІТЬ НІКАРАГУА МАЄ НАБАГАТО БІЛЬШЕ СУБ’ЄКТНОСТІ, НІЖ УКРАЇНА…» →